Читати книгу - "Загадка «Блакитного потяга»"

Зате декодований варіант звучав лаконічно і по суті: «Телеграфуйте всі відомості чоловіка на прізвисько Маркіз».

Розділ двадцять третій

Нова версія

Була рівно одинадцята, коли Пуаро з’явився в готелі ван Олдіна. І застав мільйонера на самоті.

– А ви пунктуальний, мсьє Пуаро, – сказав той із посмішкою, підводячись, щоб привітатися з ним.

– Я завжди пунктуальний, – мовив на це детектив. – Точність – от чого я повсякчасно дотримуюсь. Без порядку й методу… – І раптом змовк. – А втім, я, напевно, вам уже це казав. Давайте відразу перейдемо до мети мого візиту.

– До вашої «ідейки»?

– Так, до моєї ідейки, – посміхнувся Пуаро.

– Насамперед, мсьє, мені хотілося б повторно допитати служницю, Ейду Мейсон. Вона тут?

– Так, тут.

– Ага!

Ван Олдін зацікавлено глянув на нього. А відтак закалатав у дзвоник, і на пошуки жінки було послано коридорного.

Пуаро привітав її зі своєю звичною ввічливістю, яка з представницями її класу неодмінно давала ефект.

– Добридень, мадемуазель, – бадьоро мовив він. – Прошу, сідайте, з дозволу мсьє.

– Так, так, сідайте, люба, – докинув ван Олдін.

– Дякую, сер, – церемонно відказала служниця, опускаючись на самий краєчок стільця. Вона здавалася навіть більш змарнілою та непривітною, ніж будь-коли.

– Я прийшов поставити вам іще кілька запитань, – сказав детектив. – Ми повинні докопатися до суті цієї справи. І я щоразу повертаюся до питання про те, хто ж був тим чоловіком у потягу. Вам пред’являли для впізнання графа де ля Роша. А ви сказали, що, можливо, це й він, але ви не певні.

– Як я і говорила, сер, обличчя того джентльмена було мені не видно. У цьому й уся складність.

Пуаро променисто всміхнувся й кивнув.

– Достеменно, точнісінько так. І я добре розумію це утруднення. Так от, мадемуазель, ви сказали, що прослужили в мадам Кеттерінґ два місяці? А скільки разів упродовж цього часу ви бачили свого господаря?

Мейсон подумала кілька хвилин, а потому сказала:

– Лише двічі, сер.

– А зблизька чи здалеку?

– Ну, одного разу, сер, він заходив на Керзон-стріт. Я саме була нагорі, але, звісившись через перила, побачила його внизу, у передпокої. Розумієте, мене трішки розбирала цікавість – знаючи, як… е-е… стоять справи. – І служниця закінчила фразу своїм фірмовим делікатним покашлюванням.

– А вдруге?

– Ми ходили до парку з Енні, сер, – так звати одну з покоївок. Вона й показала мені господаря, що прогулювався з іноземною дамою.

Пуаро знову кивнув.

– А тепер послухайте, Мейсон: звідки вам знати, що чоловік, якого ви бачили під час зупинки на Ліонському вокзалі в купе за розмовою з мадам Кеттерінґ, не був вашим господарем?

– Господарем, сер? О, я не думаю, що то міг бути він.

– Але ви цього не певні? – наполягав детектив.

– Ну… мені це якось не спадало на думку, сер.

Служницю така версія вочевидь засмутила.

– Ви ж чули, що він теж їхав тим потягом. То що ж може бути природніше, ніж припустити, що то містер Кеттерінґ саме проходив по коридору й зіткнувся зі своєю дружиною?

– Але ж джентльмен, який розмовляв із господаркою, певно, зайшов ізнадвору, сер. Він був одягнений як для вулиці – у м’якому капелюсі й пальті.

– Саме так, мадемуазель, але поміркуйте хвилинку. Потяг щойно прибув на Ліонський вокзал. Багато хто з пасажирів прогулюється пероном. Ваша господарка й собі збиралася зробити те саме і для цього, безперечно, вдягла своє хутряне манто, еге ж?

– Так, сер, – погодилася служниця.

– От і ваш господар повівся так само. Потяг опалюється, але знадвору, на станції, – холодно. Тож містер Кеттерінґ одягає капелюх і пальто, прогулюється вздовж потяга і, звівши очі на освітлені вікна, раптом бачить там власну дружину. Доти він і гадки не мав, що вона теж подорожувала тим рейсом. Ваш господар, звісно, піднімається у вагон і заходить до неї в купе. Місіс Кеттерінґ, забачивши його, скрикує від здивування і швидко зачиняє двері між суміжними купе, оскільки їхня розмова, не виключено, могла мати приватний характер.

Відкинувшись на стільці, чоловічок спостерігав, як його припущення всотувалося свідомістю служниці. Ніхто не знав краще за Еркюля Пуаро, що представників її класу квапити не треба. Він мав дати їй час позбутися власних усталених уявлень. Але коли минуло хвилин зо три, та заговорила:

– Що ж, сер, звісно, могло бути й так. Просто я чомусь про це не подумала. Господар високий і темноволосий та приблизно тієї ж статури. Стверджувати, що джентльмен зайшов ізнадвору мене спонукали якраз пальто й капелюх. Так, це міг бути містер Кеттерінґ. Але я не певна ні того, ні того.

– Щиро вам дякую, мадемуазель. Не стану вас більше затримувати. А, ще одне… – І він витяг із кишені портсигар, який уже був показував Кетрін. – Ця річ належала вашій господарці? – запитав він у Мейсон.

– Ні, сер, у неї був не такий… принаймні…

Аж раптом вона помітно стривожилася. Було очевидно, що певний спогад прокладав собі шлях з периферії пам’яті Мейсон.

– Так? – підбадьорливо запитав Пуаро.

– Гадаю, сер… я не впевнена, але мені так здається… що це той портсигар, який господарка купила на подарунок містеру Кеттерінґу.

– А, – ухильно видобув детектив.

– Але подарувала вона його чи все ж ні – цього я, звісно, не знаю.

– Ну, певно, певно, – сказав той. – Гадаю, це все, мадемуазель. Бажаю вам гарного дня.

І Ейда Мейсон делікатно ретирувалася, безшумно зачинивши за собою двері.

А Пуаро перевів погляд на ван Олдіна, і на його обличчі проступила ледь помітна посмішка. Мільйонер мав такий вигляд, наче його громом уразило.

– Ви гадаєте… гадаєте, це був Дерек? – запитав він. – Але ж усе вказує в іншому напрямку. Адже графа, власне, застукали на гарячому – із коштовностями ледь не в кишені.

– Це не так.

– Але ж ви мені розповідали…

– Що я вам розповідав?

– Ту історію про коштовності – ви ще мені їх показували.

– Нічого подібного.

Ван Олдін витріщився на нього.

– Ви хочете сказати, що не показували їх мені?

– Ні, не показував.

– Учора, під час тенісного матчу?

– Не було такого.

– Хто збожеволів, мсьє Пуаро, – ви чи я?

– Жоден не божевільний, – відказав детектив. – Ви ставите мені запитання, і я відповідаю на нього. Ви формулюєте його так: «Хіба я не показував вам учора коштовності?» І я відповідаю: «Ні, не показував». Бо те, що ви бачили, мсьє ван Олдіне – першокласні підробки, які навряд чи хто, крім експерта, відрізнить від справжніх рубінів.

Розділ двадцять