Читати книгу - "Я віддав би життя за тебе (збірка)"

Близько четвертої години знімальна група зійшла до ресторану перекусити. Атланта саме підняла сандвіча до рота, коли Праут вкинув злощасну репліку.

— Деланню вже дістав колесо для своєї машини, — сказав він. — Я бачив, як це колесо привезли, коли йшов по тесляра.

Атланта вмить зірвалася на ноги.

— Скажи Роджерові, що я хвора! Скажи, що сьогодні не зможу працювати! Скажи, що я позичила його машину!

Вона прудко, як на американських гірках, випетляла на шосе й за три хвилини зупинилася біля готелю, майже поряд ашвілльського автобуса. З нього зійшла запорошена, розігріта й утомлена Ізабелла Панцер. Атланта впіймала її на сходах до готелю.

— Чи можна побалакати з вами хвилинку?

Міс Панцер начебто губилась у здогадах, з ким це вона зустрілася.

— Ви, мабуть, міс Даунз. Я приїхала побачитися з містером Деланню.

— Що тепер це важить — на одну хвилину раніше чи пізніше?

На веранді сиділи віч-на-віч дві жінки.

— Ви кохаєте його, правда ж? — спитала Атланта.

Ізабелла раптом зірвалася.

— Господи, ну як ви можете про таке питати… якщо він кохає вас… це ж задля вас він мене покинув…

Атланта похитала головою.

— Ні. Він мене теж не кохає.

— Коли мова йде про кохання, ніхто з вас обох не знає, про що каже.

І таке мовить дитина — дівчинка, що за весь час навчання на курсах медсестер зазнала менше, ніж, бувало, Атланта за день.

— Я не знаю, що означає кохання?! — вигукнула вона, не повіривши своїм вухам.

Перед її очима щось бухнуло, наче шахтарська лампа розірвалася. Щось треба вдіяти в цій справі, і то негайно…

І враз Атланта втямила, що робити: кінець кінцем треба переходити від слова до діла; втілювати в життя все те, що вона думала, мріяла, бажала, й те, що її спонукали чи спокушали робити; виправдовувати все поверхове й тривіальне в житті; і нарешті знайти шлях до найвищого присвячення та звершення. Це ж ясно як Божий день.

Вона неквапно підступила до Ізабелли й поцілувала її в лоба[103]. Тоді спустилася сходами, сіла в Роджерову машину й поїхала.

Після денної метушні ресторан «Чимні-Рок» був порожній. Тут, як і сподівалась Атланта, не було ані сліду по знімальній групі. Зоставивши ключ у машині, вона налаштувалася писати записку, але вже, власне, й не знала, що хотіла сказати. Зрештою, в готелі залишився гаманець із авторучкою в ньому.

Дарма, що ниють ноги від сновигання вгору-вниз, — можна покинути туфлі, як ота зла королева в «Дивовижному чарівнику країни Оз»[104], що згоріла вся, крім взуття. Атланта відкинула туфлі й ступила задля проби одною ногою на підлогу — прохолодну, хоч удень видавалася теплою навіть крізь підошви.

На самому початку сходження вгору вона дедалі гостріше відчувала скелю, навислу над головою. Ет, це буде схоже, мабуть, на стрибок у кошик різнобарвних небес.

VI

Роджер вийшов на веранду менш ніж за п’ять хвилин після того, як відійшла Атланта. Ізабелла сиділа на місці.

— Добрий вечір, — привітався він. — Проводжаєте в дорогу Деланню?

— Щось таке.

«Чому вона нічого не сказала? — дивувався він. — Чому ось так сиділа? Чи був у її сумочці пістолет?»

У вестибюлі було чути метушню, й невдовзі на веранді з’явився Карлі Деланню з багажем.

— До побачення, Деланню, — сказав Роджер, не простягши руки.

— До побачення, Кларку.

Карлі навряд чи зауважив Ізабеллу. Біля дверей зупинилася машина, і він рушив до неї. Сподівався зустріти механіка.

— Як там колесо?..

І обірвав сам себе.

— Вибачте, я гадав, що це хтось інший приїхав.

— Це Деланню! — раптом крикнула Ізабелла.

На мить постало замішання. Тоді прибулець зійшов угору сходами, засунув аркуш паперу в кишеню Карлі й обізвався:

— Це документ для містера Деланню. Не трудіться його читати. Можу сказати, що це таке. Це capias ad respondum[105]. Тобто я повинен забрати вас на Північ зі мною в невеликій справі про відповідальність директора.

Карлі зразу ж примирився.

— Отже, ви мене впіймали, — сказав він. — Ще чотири години[106] — і ви б не мали права подати цей документ.

— Так, сер. Термін закінчується сьогодні опівночі. Строк давності…

— Як ви мене знайшли? Як взагалі дізналися, що я в Північній Кароліні?

І тут Карлі змовк. Тепер уже добре знав, як знайшов його судовий виконавець. Роджер теж здогадався. Ізабелла стиха скрикнула й затулила очі долонями.

Карлі кинув на неї байдужий погляд, у якому не було навіть зневаги.

— Я хотів би поговорити з вами віч-на-віч, — сказав він посильному. — Чи не зайти б нам до мого номера?

— Гаразд, але я попереджаю, що мене не підкупиш.

— Тільки для того, щоб дещо залагодити перед від’їздом.

Вони пішли. Ізабелла тихо плакала.

— Навіщо ви це зробили? — м’яко спитав Роджер. — Це його зруйнує, правда?

— Так. Я так гадаю.

— Чому вам захотілося так вчинити?

— Бо він так погано поводився зі мною, що я його зненавиділа.

— Чи не відчуваєте вини за собою?

— Не знаю.

Він трохи поміркував.

— Цілком певно, що ви його кохали, якщо так ненавидите.

— Кохала.

Джорджеві було дуже шкода її.

— Ви б не хотіли зайти на якийсь час до номера Атланти й полежати?

— Дякую, я волію полежати на пляжі.

Провівши Ізабеллу поглядом, він і далі сидів на місці. Вона обернулася й гукнула:

— Краще подбайте про вашу дівчину! Вона не в готелі!

VII

Вигойдуючись, Роджер сидів на самоті й думав. Він любив Атланту, дарма що останнім часом ця дівчина не дуже давалася любити.

— Вона не тут, — сказав він собі.

Він сидів, розкидаючи розумом, звичним тільки до технічних проблем.

«Вона дурепа. Гаразд, я закохався в дурепу.

Тоді я мушу піти і знайти її, адже знаю, де вона. Чи, може, мені й далі сидіти на веранді й вигойдуватися?

Я єдина жива істота, що може подбати про неї».

— Відпусти її!

— Не можу… — він нарешті заговорив уголос і сказав те, що рано чи пізно каже багато хто з чоловіків про жінку й багато хто з жінок про чоловіка: — Так сталося, що я кохаю…

Роджер звівся й замовив готельне авто. Трохи поспішав, немовби передчував, що може бути й запізно. Він швидко під’їхав до скелі Чимні-Рок й до ресторану — якнайвище, наскільки міг тягти мотор. Далі Роджер забирався вгору пішки, і по п’ятах за ним ішла думка.

«Угору — до небуття