Читати книгу - "Грона гніву"

А члени сім’ї стояли заціпеніло, як сновиди, їхні очі вдивлялися в картину світання, не помічаючи дрібниць, зате охоплювали заразом і світанок, і землю, і різноманіття всього краю.

Лише М’юлі Ґрейвз неспокійно блукав, зазирав через бортові планки до вантажівки, мацав запасні шини, повішені ззаду. Нарешті він наважився.

— Усе-таки перетнеш кордон штату? — спитав він.— Порушиш підписку?

І Том струсив із себе заціпеніння:

— Господи Ісусе, вже світає,— голосно сказав він.— Пора їхати.

Інші теж скинули з себе заціпеніння та попрямували до вантажівки.

— Залазьте,— сказав Том.— Тре’ діда принести.

Батько, дядько Джон, Том і Ел увійшли до кухні, де дідо заснув за столом, уткнувшись чолом у складені руки, поряд з проллятою кавою. Чоловіки взяли його під лікті й підвели, а він бурчав і хрипко лаявся, наче п’яний. Надворі старого підняли й понесли, а коли підійшли до вантажівки, Том з Елом забралися в машину, підхопили діда під руки та обережно вклали. Ел відгорнув брезент, і вони поклали діда на ящик, щоб тягар брезенту на старого не тиснув.

— Тре’ неодмінно поставити жердину,— сказав Ел.— Сьогодні ж увечері поставлю, як зупинимося.

Дідо бурчав, не бажаючи прокидатись, і, щойно його вклали, він знову міцно заснув.

— Жінко,— сказав батько,— ви з бабцею сядете на деякий час поруч з Елом. Потім ми поміняємось, але з вас почнемо.

Вони сіли в кабіну, а інші почали влаштовуватися на складених речах: Конні й Ружа Шаронська, батько і дядько Джон, Вінфілд, Руті, Том і проповідник. Ной стояв унизу, дивлячись на те, як інші облаштовуються там, нагорі.

Ел обійшов вантажівку, зазираючи під низ, на ресори.

— Святий Ісусе,— промовив він,— ресори до чорта пласкі. Пощастило, що я деревину під них забив.

— А як собаки, татку? — спитав Ной.

— Я й забув про них,— відповів батько.

Він пронизливо свиснув, і до нього стрибнув пес, але тільки один. Ной схопив собаку й закинув нагору, де тварина наче заціпеніла, злякавшися височини.

— Інших двох доведеться кинути,— крикнув батько.— М’юлі, доглянеш їх? Аби з голоду не виздихали?

— А то,— озвався М’юлі.— Мені хтілося мати пару собак. А то! Беру їх.

— Візьми й курей,— сказав батько.

Ел сів у водійське крісло. Стартер задзижчав, і запустився, і знову задзижчав. І тоді зачулося ревіння шести циліндрів і закурилася хмарка синього диму.

— Бувай, М’юлі,— крикнув Ел.

І вся родина закричала:

— Бувай здоров, М’юлі.

Ел натиснув на нижню передачу й відпустив зчеплення. Вантажівка здригнулася та важко поїхала двором. Ось і друга швидкість увімкнулася. Вони повзли нагору схилом, і червоний пил стелився за ними.

— Хр-ристе мій, от запхалися! — мовив Ел.— Часу не було на таку їзду.

Мати намагалась озирнутися, але через навантажені до краю речі та за спинами інших пасажирів не могла нічого побачити. Вона випросталась і стала задивлятися на битий шлях попереду. У її очах читалася велика втома.

Людям, які сиділи на речах у вантажівці, ніщо не заступало краєвиду. Вони побачили хату, і повітку, і легкий димок, який досі курився з димаря. Побачили вікна, на яких зблиснули червоним перші сонячні промінці. Побачили М’юлі, який самотньо стояв посеред подвір’я, дивлячись їм услід. А потім пагорб заступив їм краєвид. Усю дорогу обабіч шляху були бавовняні поля. І вантажівка поволі повзла через куряву по шосе на захід.

Розділ 11

ати на землі лишилися покинутими пустками, і сама земля через це стала пусткою. Не стояли порожнем тільки сараї для тракторів — приміщення з рифленого заліза, сріблисто-мерехтливі: там було повно металу, бензину й мастила, і диски плугів сяяли на промінні. Трактори мають фари, тож для цих машин не існує ні дня, ні ночі, й диски крають землю як у темряві, так і вдень, при яскравому світлі. І коли кінь повертається з роботи до стійла, життя в сараї не зникає, є тепле дихання, і порухи ніг на соломі, і затиснуте в пащі сіно, і вуха, й очі живі. Там у сараї жевріє життя, є тепло і живий запах. Але коли мотор трактора припиняє роботу, трактор стає мертвим, як той метал — його пращур. Тепло покидає його, як живе тепло залишає труп. Двері з рифленого заліза замикаються, і тракторист їде додому, до міста, можливо, за двадцять миль, і йому не потрібно повертатися тижні, місяці, бо трактор мертвий. І це легко та ефективно. Так легко, що робота перестає бути дивом; так ефективно, що земля перестає приховувати в собі дива; і зникає глибина розуміння землі, зникає зв’язок з годувальницею. І тракторист ставиться до неї зверхньо, як чужинець, якому мало що відомо, який жодного стосунку до землі не має. Нітрати і фосфати — це не земля; довжина бавовняного волокна — це теж не земля. Ні вуглець, ні сіль, ні вода, ні кальцій — це не людина. Вона є всім цим, але людина більша — набагато більша, так само і земля набагато більша, ніж аналіз її складників. Людина більша, ніж її хімічний склад; людина, яка ступає по землі й перетворює її на оранку, оминаючи лемешем камінь; людина, яка ковзає по оголеній землі, а потім сідає, щоб з’їсти обід,— ця людина знає, що земля більша, ніж її елементи-складники, ніж її аналіз. Але той, хто веде трактор по землі, не знає любові, а лише хімію; і він зневажає землю та себе самого. Коли двері з рифленого заліза замикаються, він іде додому, а його оселя — це не земля.

вері хат-пусток були відчинені навстіж і рипіли навісками на вітрі. Юрба хлопчаків збігалася з ближчих містечок пожбурляти камінням у шибки, поворушити сміття в пошуках скарбів. А от ніж з обламаним лезом. Хороша знахідка. А отам тхне — мабуть, щур здох. А погляньте, що Байті написав на стіні. Він написав те саме, що і в туалеті у школі, коли вчителька примусила змити напис.

Щойно люди покинули село, як увечері з полів повернулися коти й заходилися нявкати на ґанках. А коли ніхто не вийшов, коти пролазили крізь розчахнуті вікна, і, нявкаючи, блукали по спустошених кімнатах. І тоді коти повтікали в поля та здичавіли, полюючи на ховрашків і польових мишей та сплячи вдень у канавах. Коли настала ніч, кажани, що не наважувалися залітати до дверей, лякаючися світла, ринули до