Читати книгу - "Примари Пустомитського болота"

- Чекай, а камінець!

 Хлопець дістав із кишені чарівний камінець. Навколо розлилося голубе сяйво і в підземеллі стало світло як удень.

- Тю, дурний, а чого ж ти зразу ним не світив?!

- Я й забув про нього, з ляку!

 Хлопці перегукувалися через потік.

- Може краще камінця кинь!

- Він же тобі руки попече, та ще впустиш у воду! Тримай ліхтар!

 Василько підстрибнув, впіймавши на льоту вимкнений ліхтарик. Коли Миколка  заховав свого світляка назад до кишені, навколо стало зразу ж темно, як у льоху. Василько увімкнув ліхтарика й направив прямо на Миколку.

- Та в очі ж не світи!

- Вибач!

 Василько навів промінь на, оповиті шумовинням, камені посеред бурхливої води. Світло яке йшло від  ліхтаря було настільки тьмяним у порівнянні з тим, від камінця, що Миколка довго не міг призвичаїтись до нього.       

 -  Стрибай уже, чого ти там баришся!

Миколка все ще вагався.  І тут він почув, що позаду, в підземеллі загуло, відлуння тяжких кроків. Вони були настільки гучні, що перекривали шум води. Миколка лячно озирнувся: по тунелю, майже під самим його склепінням, на нього летіли дві світлі, зелені цятки.

- Що там у тебе?! Стрибай скільки можна!

 Василько втомився балансувати над краєм стримини, простягаючи руку другу.

- Тікайте!!! Воно женеться за нами! – Пролунав розпачливий крик Миколки.  Волосся на голові у Василька стало дибки від цього крику. З тунелю світили, схожі на фари автомобіля, два зелених ліхтарі. Хлопець стояв, остовпівши. За мить, увесь тунель,  по ту сторону річки, був заповнений великим звіром. Миколка позадкував і впав у воду. Стрімкий потік підхопив і поніс хлопця в отвір, що чорнів у стіні.

Розділ 24. Неочікувана зустріч

- Тікаймо! – злякано закричала Надійка.

 Діти щодуху дременули, тільки ноги залопотіли по мокрій бруківці. Василько оглянувся - болотне страховисько заревіло й шубовснуло у воду, слідом за Миколкою.

 Від страшного реву хлопці піддали бігу.  Вони неслися, нажахані страшним переслідувачем, та Надійка стала відставати.

- Чекайте, а Миколка де? – Перший отямився від переляку Мишко.

- Він упав у воду. Я бачив, як страховисько пірнуло за ним, – розпачливо вимовив Василько.

 Надійка розплакалась:

- Я додому хочу! Мені страшно! Е-е-е!

  Вона хлипала, розтираючи по лиці сльози рукавами Василькової сорочки.

- Не плач, ми зараз виберемося й покличемо людей, щоб врятувати Миколку. - Василько втішав дівчинку, а сам потайки витирав сльози.

- Я повернуся, може ще вдасться допомогти Миколці. – Мишко  повернув, щоб бігти назад, та Василько вхопив його за руку.

- Йому ми вже не допоможемо. Спробуємо, хоча б врятувати Надійку, - тихенько, щоб не почула дівчина, прошепотів  він другу.

- Може ти й правий. – Мишка стиснуло десь в грудях і він відійшов у бік, сльози самі потекли по щоках хлопця.

- Уперед, ми повинні вибратися із цього проклятого підземелля! – вимовив тремтячим голосом Василько.

 Вони взялись за руки й попрямували в безкінечний морок тунелю. Чим далі вони йшли, просуватися ставало дедалі важче, давалась в знаки втома й потрясіння від перенесеного. В кожному перед очами стояв рудоволосий, усміхнений, веснянкуватий Миколка, ніхто не хотів вірити, що хлопця вже немає. Василька душив клубок десь у горлі, він тихенько схлипував. Ніхто не розмовляв, усіх гнітило пережите.

   А підземний хід, здавалося, не мав кінця. Василько ліхтариком освітлював слизьке вологе каміння тунелю попереду себе. Щоб відволіктися від тяжких роздумів, він став роздивлятися стелю підземелля. Хлопець, став помічати, що тунель розширився, у стелі з’явились прорізи, які піднімались нагору, а в стінах помітив невеликі ніші.

- Гляньте, під ногами сухо, хоча зі стін і далі збігає вода, а повітря, майже, не смердить болотом! Мабуть, якийсь досвідчений інженер будував цю підземку.

- Краще б, твій інженер, вихід звідси збудував, - перебив Василька,  втомлений Мишко. Надійка ледве пленталась, тримаючись за руку хлопця.

- Що це? Я, здається, чую голоси. - Василько зупинився й завмер. – Може, це нас шукають?

- Тобі не здалось, я теж почув. Може, в нас галюніки починаються?

- Та ні. Я знов виразно почув і світло в тому кінці мерехтить. -  Василько вимкнув для певності свого ліхтаря. На протилежному кінці тунелю, дійсно, колихалося бліде ледь помітне світло.

- Біжимо, нас шукають! Ми тут, ми тут! – Надійка, ніби на крилах, полетіла вперед. Хлопці побігли за нею. Тільки-но діти вибігли за згин тунелю, вони потрапили під світло сліпучого смолоскипа.

 Перед ними стояв громило з торбою, набитою украденим із монастиря добром. Адмірал тримав у руці смолоскипа, освітлюючи дорогу. Діти зупинилися, втікати було пізно. Бандити теж були спантеличені; тут зустріти будь-кого, а тим більше дітей, вони аж ніяк не сподівалися. Німа сцена тривала лічені секунди.

- Диви-но, Зубе, ми їх шукали в селі, замало в ментуру не втрапили, а вони голубчики прямо нам у лапки. У-тю-тю! – Покрутив пальчиком біля самого лиця  білявого хлопця Адмірал.

- Я цього білобрового, зразу впізнав. На цей раз ти від нас не втечеш. Де камінь? – просичав Зуб.

 Василько й Мишко зблідли, Надійка позадкувала до стіни.

- Що ти з ними панькаєшся, хапай! – Адмірал підштовхнув Зуба, той опустив торбу на землю і розтопирив руки. Мишко хотів проскочити між ніг здоровила, та той ухопив його за комір сорочки. Хлопець брикався, намагаючись вкусити громила за руку. Василька Адмірал притиснув до липкої кам’яної стіни підземелля.

- Віддай камінця, а то розчавлю як жабу! Я тебе добре запам’ятав. Ти поцупив його на болоті! Признавайся, Професор тобі віддав торбину?

 Він тримав у одній руці смолоскип іншою притискав Василька, та верткий хлопець зразу зметикував і, нахилившись  вправо  різко присів, від чого бандит втратив рівновагу й спотикнувся. Цього Василькові було й треба. Він, жилаво викрутився з-під руки й ногою щосили вдарив по руці, що тримала смолоскип. Вогняний факел вилетів із руки бандита, зробив сальто й, упавши під мокру стіну, зашипів і потух. У підземеллі наступив морок. Надійка хлипала десь під стіною.

- Мерщій сюди! – Шарпонув її за руку Василько. Вони притиснулися до стіни й відбігли трохи в бік. У цілковитій темряві  було чути тільки лайку Адмірала, він щоразу, наосліп, вдарявсь головою об кам’яні виступи. Потім несамовито заревів Зуб.

- Вкусив, вкусив! Сученя!

 Мимо Василька простукотіли кеди.

- Сюди, сюди, Мишко! - прошепотів Василько. Діти завмерли, принишкли у