Читати книгу - "Макбет"

— Твої зіниці, — сказала Леді, обхопивши його лице долонями. — Ти прийняв дурман, ось чому ти так довго спав.

Він поморщився й відвернувся — від неї і від світла.

— Так треба було.

— Але ж ти зробив оте?

— Оте?

Леді щосили струсонула його.

— Макбете, любий, відповідай мені! Ти вчинив те, що мені обіцяв?

— Так! — простогнав він, провівши рукою по обличчю. — Ні, не знаю.

— Не знаєш?!

— Я бачу його перед собою, з нього стирчить кинджал, але не знаю, чи це справді сталося, чи просто мені примарилось.

— Отут на нічному столику лежить чистий кинджал. Після вбивства Дункана ти мав підкинути два кинджали охоронцям, кожному по одному.

— Так, пам’ятаю.

— А другий кинджал у них? Та опануй себе нарешті!

— «Прокиньтесь! Макбет вбиває сплячих»!

— Що?!

— Це він так сказав. Або мені примарилось, що сказав.

— Тоді треба піти й перевірити.

Макбет заплющив очі й спробував заснути. Може, уві сні він побачить, що сталося. І тоді не доведеться йти й перевіряти. Але сон прослизнув крізь пальці. Розплющивши очі, побачив, як Леді стоїть, притулившись вухом до стіни.

— Вони й досі хропуть. Ходімо! — сказала вона, схопивши кинджал з нічного столика.

Макбет набрав повні груди повітря. Невдовзі настане день з його викривальним світлом. Він різко звісив ноги з ліжка і побачив, що повністю вдягнений.

Вони вийшли в коридор. Не чутно ані звуку. Ті, хто залишався ночувати в «Інвернессі», зазвичай прокидалися пізно.

Леді відімкнула кімнату охоронців, і вони з Макбетом увійшли. Охоронці спали в кріслах. Але кинджалів ніде не було, не видно було й крові на їхніх костюмах і сорочках, як мало би бути за планом.

— Отже, мені все наснилося, — прошепотів Макбет. — Облишмо цю справу й ходімо звідси.

— Ні! — гаркнула Леді й розгонистою ходою підійшла до дверей, що вели у номер Дункана. Переклала кинджал у праву руку. А потім, не вагаючись, ривком відчинила двері й увійшла.

Макбет на мить затримався і прислухався.

Анічичирк.

Він підійшов до відчинених дверей.

Крізь вікно потроху сочився сірий світанок.

Леді стояла з протилежного боку ліжка, притиснувши кинджал до рота. Вона стискала його руків’я обома руками, а в її широко розкритих очах заціпенів жах.

Дункан лежав у ліжку. Його розплющені очі наче вдивлялись у щось біля вхідних дверей. Все було забризкане кров’ю. Ковдра, на ковдрі — пістолет, на пістолеті — його рука. А з Дунканової шиї, мов гак, стирчало руків’я кинджала.

— О, мій любий Макбете! — прошепотіла Леді. — Мій єдиний, мій герой, мій спаситель!

Макбет хотів був щось сказати, але тієї миті абсолютну недільну тишу порушило ледь чутне, але безперервне дзижчання дзвінка, що долітало знизу.

Леді поглянула на свого годинника.

— Це Дафф! Щось дуже рано! Любий, сходи вниз і затримай його, поки я все тут владнаю.

— Ти маєш три хвилини, — відповів Макбет. — Не торкайся крові. Вона вже наполовину засохла, тож на ній можуть лишитися відбитки пальців. Зрозуміла?

Леді схилила голову набік і усміхнулася йому.

— Привіт, — сказала вона. — Нарешті ти отямився.

Він збагнув, що вона мала на увазі. Він дійсно отямився. Зараз він був у зоні.

Стоячи перед входом до «Інвернесс», Дафф здригнувся від холоду, і йому захотілося повернутись до теплого ліжка Кетнесс. Він уже збирався натиснути дзвінок вдруге, як двері раптом відчинились.

— Вхід до казино отам, сер.

— Та ні, я приїхав забрати старшого комісара Дункана.

— А, зрозуміло. Тоді заходьте. Я зателефоную й повідомлю, що ви вже тут. Ви інспектор Дафф, так?

Дафф кивнув. В «Інвернессі» і справді першокласний персонал. Він опустився в одне з глибоких крісел і почав чекати.

— Ніхто не відповідає, сер, — сказав черговий. — Ані він, ані його охоронці.

Дафф поглянув на свого годинника.

— Який у старшого комісара номер кімнати?

— Два тринадцять, сер.

— Ви не проти, якщо я піднімуся й розбуджу його?

— Аж ніяк.

Дафф уже піднімався сходами, коли побачив, як назустріч йому підстрибом спускається знайома фігура.

— Привіт, Даффе, — бадьоро гукнув Макбет. — Джеку, сходи, будь ласка, на кухню і приготуй нам по чашці міцної кави.

Черговий пішов.

— Дякую, Макбете, але мене просили забрати Дункана.

— А це що — терміново? По-моєму, ти приїхав зарано.

— Ми пообіцяли повернутися додому на певну годину, а міст Кеннета й досі закритий, тому доведеться їхати в об’їзд через старий місток.

— Розслабся, — усміхнувся Макбет, беручи Даффа під руку. — Не буде ж твоя половина секундоміром тебе контролювати? А вигляд у тебе дуже зморений, тому маєш випити міцної кави, щоб не заснути за кермом. Ходімо, трохи посидимо.

Дафф завагався.

— Дякую, друже, але якось іншим разом.

— Чашка кави — і вона не помітить запаху віскі, а якщо помітить, то не одразу.

— Я подумую стати тверезником, як ти.

— Та невже?

— Випивка призводить до трьох наслідків: червоного носу, сонливості та бажання посцяти. У випадку з Дунканом явно сталося друге. Тому я радше піднімуся й…

Макбет стиснув його руку.

— А ще я чув, що випивка посилює хтивість. Посилює хтивість, але послаблює потенцію. Як провів ніч? Розповідай. Повільно й детально.

Дафф здивовано вигнув брови. Повільно й детально. Він просто пародіює професійний вираз для допиту, який вони завчили ще в коледжі, чи дійсно щось знає? Та ні, зазвичай Макбет загадками не говорить. Не має для цього ані терплячості, ані хисту.

— Та нема про що розповідати. Я ночував у родичів.

— Правда? Щось ти ніколи не казав, що вони в тебе є. Здається, твоїм останнім родичем був дідо. О, а ось і каву принесли! Постав чашки на стіл, Джеку. І спробуй іще раз додзвонитися до Дункана.

Заспокоєний тим, що черговий сам візьметься будити Дункана, Дафф спустився сходами і спрагло потягнувся до кави. Але сідати не став.

— Сім’я — річ непроста, — мовив Макбет. — Постійне джерело докорів сумління, так?

— Може, й так, — відказав Дафф, обпікши язика при першій спробі відсьорбнути кави і тепер дмухаючи на неї.

— Як діти? Їм подобається у Файфі?

— У Файфі подобається всім.

— Дункан і досі не відповідає, сер.

— Дякую, Джеку. Спробуй іще раз. Сьогодні вранці багато людей прокинуться з важкою головою.

Дафф поставив свою чашку.

— Макбете, мабуть я спершу його розбуджу, а потім уже поп’ю кави — на дорогу.

— Я піду з тобою. Його номер поруч із нашим, — промовив Макбет, відсьорбнувши кави. І пролив трохи на руку й рукав піджака. — Ой! Ти маєш паперового рушника, Джеку?

— Зараз подам!

— Стривай, Даффе! Дякую, Джеку! Ось і все. А тепер ходімо.

Вони вирушили нагору.

— Ти що — ногу пошкодив? — спитав Дафф.

— Ні, а що?