Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

відкрита війна. Дядько Леонард на річці Патаксент затримує один із півбаркасів Клейборна й арештовує шкіпера Томаса Сміта за ведення торгівлі за ліцензією, виданою батьком. Клейборн озброює шлюп і видає наказ своєму капітану атакувати будь-яке мерілендське судно, що йому зустрінеться. Дядько Леонард висилає назустріч тому два напівбаркаси й після бою на річці Покомок, шлюп здається. За два тижні у гавані Покомок відбувається ще одна сутичка із судном під командуванням того ж Тома Сміта. Бідний губернатор Гарві натоді перебуває під таким шквалом критики з боку його ж Ради, що для власної безпеки утікає до Англії.

Тим часом дядько Леонард повністю блокує мешканців острова Кент, а що земля ця й справді була цілком inculta, то вони починають там голодувати. Батько вказує на це представникам «Клоберрі та компанії» й так переконує їх, щоб вони зрештою відмовилися від прав на Кент і прислали нового повіреного у справах компанії, який мав би повноваження заступити на цій посаді Клейборна. Диявол нарешті йде на поступки, просячи лише, щоб цей новий представник, Джордж Івлін, не передавав острів мешканцям Меріленду; Івлін відмовляється дати таку обіцянку, а Клейборн відступає й повертається до Лондона, де «Клоберрі та компанія» подають на нього до суду, а губернатор Гарві звинувачує в заколоті. Поза тим, Івлін домагається того, що вся власність Клейборна у Віргінії переходить у володіння «Клоберрі та компанії».

— Він таки заслужив на це, — сказав Ебенезер.

— Він побачив, що цього разу над ним таки взяли гору, і тому вдався до нової каверзи; він купує собі у своїх приятелів сасквеханноків острів Палмер, що у верхів'ї Чесапіцької затоки, в тому місці, де в неї впадає річка, і засновує там нову факторію, вдаючи, що ця територія розташована поза межами наших володінь. Потім він подає супліку Карлу, прохаючи, щоб той захистив його від посягань мого отця на його права та — уявіть собі, з невинним виразом обличчя — вимагає надати йому всі землі, що простягаються вглиб на відстань дванадцяти ліг обабіч річки Сасквеханнок, яка на півдні впадає в затоку і далі в океан, а на півночі бере початок аж біля озера Ґранд-Лейк у Канаді!

— Та що ви кажете! — вигукнув стурбовано Ебенезер, хоча жодного уявлення не мав щодо географії тих місць, про які йшлося.

— Так, так, — закивав Чарлз. — Та цей чоловік був просто божевільний! Це дало б йому у власність смугу території двадцять чотири ліги завширшки та майже триста ліг завдовжки, та ще й усю Чесапіцьку затоку і три чверті всього Меріленду на додачу! Він сподівався ще раз ошукати короля, як це йому вдавалося в минулому, але Комітет цю супліку викинув геть. Івлін згодом визнав батькові права на Кент, і дядько призначив його губернатором острова. Він спробував переконати острів'ян заявити батьку права власності на свою землю і, либонь, таки переконав би їх, якби там не з’явився цей злодій Том Сміт разом зі швагром Клейборна. Не залишалось нічого іншого, як раз і назавжди впокорити їх. Дядько Леонард особисто очолив дві експедиції проти острів'ян, примусив їх визнати нашу владу, заарештував родича Клейборна та конфіскував усе його майно у Провінції.

— Гадаю, це нарешті вгамувало того мерзотника!

— На деякий час, — відповів Чарлз. — У 1638 році він придбав собі острів на Багамах, і чотири чи п’ять років про нього не було ні слуху ні духу. А його рідню ми тоді запроторили до в’язниці, але оскільки Законодавчі збори ще ніколи не скликали, то й не було суду присяжних, щоб висунути їм звинувачення та судити їх!

— І як же ви з цим впоралися? — запитав Ебенезер. — Прошу, не кажіть тільки, що відпустили їх на волю!

— Ну, що ж, ми скликали Законодавчі збори під приводом розслідування, щоб висунути їм обвинувачення, а потім перетворили їх на суд, щоб розглянути цю справу і визнати ув'язнених винними. Дядько Леонард потім засуджує їх до кари на горло, суд знову стає Законодавчими зборами та приймає цей вирок як закон (бо в нас не було законів, згідно з якими ми мали б їх судити), а дядько Леонард пом'якшує цей вирок, щоб запобігти будь-якій несправедливості.

— Це був блискучий хід! — заявив Ебенезер.

— Це був початок усіх наших бід, — сказав Чарлз. — Щойно зібралися Законодавчі збори, як зажадали запроваджувати закони, хоча самою хартією передбачалося, що це право належить Правителю, і потрібна лише згода вільних громадян. Батько певний час цьому опирався, але мусив швидко поступитися, принаймні на якийсь час, щоб уникнути бунту. Від того дня Законодавчі збори завжди протистояли нам та вели проти нас нечесну гру, не оминаючи жодної нагоди зменшити наші владні повноваження та збільшити власні.

Він зітхнув.

— І неначе цих турбот нам було замало, десь приблизно о тій порі ми взнаємо, що єзуїтські місіонери, які десятками навертали піскатавеїв на християнську віру, увесь цей час отримували за це у свою власність великі земельні ділянки, які стали належати церкві. Й ось одного чудового дня вони повідомляють нам про свій намір проголосити усі ці території незалежними! Їм було відомо, що мій отець католик, і тому вони заявили, що в провінції має велику владу канонічне право і що, згідно з папською буллою «In Coena Domini»[30], вони та їхні землі вільні від світського закону!

— О Боже! — вигукнув Ебенезер.

— Але ж вони не знали, — вів далі Чарлз, — що мій дід, перш ніж навернутись на католицтво, мав нагоду добряче ознайомитись із хитрощами єзуїтів у Ірландії, коли Яків посилав його туди розслідувати причини невдоволення. Тож аби знищити цей намір у самому зародку, перш ніж єзуїти, з одного боку, привласнять собі цілу провінцію, а протестанти, з другого боку, використають цю околичність як привід для антипапського повстання, отець звернувся до Риму з проханням відізвати єзуїтів і замість них прислати священників, що належать до білого духовенства; і після кількарічної суперечки вони зрештою на це погодилися.

Потім нам почали завдавати клопоту індіяни. Сасквеханноки на півночі та нантікоки на східному узбережжі час від часу чинили набіги на інші племена, оскільки вони були мисливцями, а не землеробами. Але після 1640 року вони почали нападати на плантації по всій Провінції, і навіть поповзли чутки, що вони підбурюють наших друзів піскатавеїв приєднатися до них у великій різні. Дехто стверджував, що