Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— Це було великодушно.

— Написали хартію, рівних якій за повноваженнями та обсягом наданих нею прав Корона дотіль не складала. Відповідно до неї моєму діду надавались усі землі від річки Потомак на півдні аж до сорокової широти на півночі та від західного узбережжя Атлантики до меридіана, де брало початок перше джерело Потомаку. Щоб вирізнити з-поміж решти областей на цих територіях, Меріленд поклали назвати Провінцією, пфальц-графством, і нас, баронів Балтиморів, зробили її справжніми й абсолютними Володарями та Правителями. Ми мали право розподіляти церковні парафії; ми мали владу впроваджувати закони та створювати суди для їхнього дотримання; ми могли карати лиходіїв на смерть або позбавлення кінцівок; ми мали право дарувати чини й титули…

— Ох, — сказав Ебенезер.

— …ми могли споряджати власні армії, проголошувати війну, встановлювати податки, видавати права на володіння землею, вести торгівлю з іншими державами, засновувати міста та порти…

— Ого!

— Коротко кажучи, — заявив Чарлз, — за данину у вигляді двох індіянських стріл щорічно Меріленд був нашим ленним маєтком, який ми мали в нашому повному і безроздільному володінні та яким могли управляти, як нам заманеться; і поза тим, у хартії було записано, що коли будь-яке викладене в ній слово, положення або речення викличуть якусь суперечку, то вони повинні читатися на нашу користь!

— Клянуся, у мене вже голова обертом іде!

— Так, так, то була могутня хартія. Але перш ніж на ній встигли поставити Велику Печатку, мій дід, дочасу постарівши, помер у віці лише п'ятдесяти двох років, а хартію вже далі просував Сесіл, мій дорогий батько, який відтак у 1632 році став другим лордом Балтимором і Першим Лордом-правителем провінції Меріленд. Він негайно почав споряджати кораблі та збирати колоністів під протести й крики Білла Клейборна! Старі члени Віргінської компанії скрипіли зубами та рвали на собі волосся, адже їхню хартію натоді вже скасували! У доках Лаймгауза вони присягалися, що «Ковчег» і «Голуб» споряджають для того, щоб везти до Іспанії черниць, а в Кенсінґтонському палаці клялися, що батько збирається перевозити іспанських жовнірів. Настільки численними та підступними були його вороги, що отець хоч-не-хоч мусив залишитись у Лондоні, щоб захистити свої права, і доручив очолити подорож моїм дядькам Леонарду та Джорджу, які в жовтні 1633 року відчалили з Грейвсенда до Меріленду. Та ледве «Ковчег» встиг підняти якір, як один зі шпигунів Клейборна, сподіваючись пустити нас на дно, біжить до Зіркової палати та стверджує, буцімто ми не виконали всіх необхідних митних процедур і команда корабля не склала присягу про верховенство короля над церквою. Секретар Коук шле кур'єрів до адмірала Пенніґтона, який стояв неподалік Сандвіча при вході в Дуврську протоку, і ось нас знову повертають назад до Лондона.

— Яке потурання!

— Після цілого місяця промов батько спростував звинувачення, довівши їхню безпідставність і зловмисність, і ми знову вирушили в путь. Щоб не дати Клейборну жодних підстав і цього разу нам зашкодити, ми повантажили наших протестантів у Грейвсенді, привели їх до присяги біля Тілбері й попливли далі протокою до острова Вайт, щоб прийняти наших католиків і декількох священників-єзуїтів.

— Дуже завбачливо, — сказав Ебенезер, менш впевнено.

— Потім, дякуючи Богу, ми нарешті відплили до Меріленду, маючи настанову від батька не правити месу привселюдно, не вступати в релігійні суперечки з протестантами, не кидати якір у Порт-Комфорті на виду у віргінських гармат, а стати біля Аккомака на східному узбережжі та не мати жодних стосунків із капітаном Клейборном і його людьми в перший рік нашого там перебування.

Із дикунами, племенем піскатавеїв, ми не мали жодної сварки, оскільки вони були раді стати під наш захист у їхній боротьбі проти сенеків і сасквеханноків: саме Клейборн, наш ворог, і був нашим головним клопотом! Цей Клейборн був баришником товариства «Клоберрі та компанія» й державним секретарем домініону, а призначив його Карл Перший, якого було легко ввести в оману. Найбільше його цікавив острів Кент, що лежав посеред Чесапіцької затоки, де розміщувалась його факторія; він краще розстався б зі своєю рукою, ніж з островом Кент, хоча було геть-чисто зрозуміло, що острів розташований у межах наших володінь.

— Що ж він вчинив? — запитав Ебенезер.

— Ну, що ж, питає він себе, хіба хартія Балтимора не надає тому у володіння землі hactenus inculta, тобто ті, «які до того не оброблялись»? Тож йому доведеться відмовитися від острова Кент, бо ж мої торговці приневолять його до цього! Ось тому він і подав клопотання в Комітет з плантацій. Але, прошу, зверніть увагу, ця клята hactenus inculta означала лише опис землі; це просто звичайний вислів, що застосовується в хартіях і не означає умови надання землі. Та й правду сказати, торговці Клейборна таки не орали там землі: вони обмінювали свої товари на зерно для прожитку та на хутра для «Клоберрі та компанії». Комітет з плантацій відхилив його клопотання, але той нізащо не відмовився б від острова Кент. Мерілендці висадились у березні 1634 року, рівно п'ятдесят дев'ять років тому, заснували Сент-Мері та повідомили Клейборна, що острів Кент належить їм. Клейборн не присягає Правителю і не відмовляється від прав на Кент, натомість запитує Раду Віргінії, що ж йому робити. Будьте певні, він не повідомляє їх про рішення Комітету з плантацій, а новини від Таємної ради до Америки йдуть повільно; отож вони наказують йому триматися до кінця, що він і робить, вливаючи отруту у вуха всім навколо себе, підбурюючи їх проти батька.

Дядько Леонард, який тоді був у Сент-Мері, дає Клейборну рік, по закінченні якого той мусить визнати права мого батька, або йому загрожує ув'язнення та конфіскація острова. Король Карл наказує губернатору Віргінії Гарвею боронити нас від індіян та дозволити вільну торгівлю між колоніями й водночас, введений в оману агентами Клейборна, вважаючи, що острів Кент розташований поза межами наших володінь, наказує батьку не чинити перешкод Клейборну! Цей Гарві був добрий християнин, який вважав, що слід жити самому і давати жити іншим; тому наш Клейборн уже давно очолив групу людей, яка мала на меті змістити того з посади та вигнати геть з колонії. Отож Гарві, сповнюючи наказ короля, заявляє про готовність вести торгівлю з Мерілендом, але розлючені віргінці постають проти нього, стверджуючи, що вони скорше заб'ють свою худобу, ніж продадуть її нам.

Отак і розпочалась уже