Читати книгу - "Тиха радість, Галина Левтер"

 Хлопець вагався, як йому вчинити. В голові шуміло й кричало. Єдина думка, яку встиг зловити: «Треба забрати Ліну із сімейної божевільні». Але куди?

Він помилився, прийшовши сюди. Його поле бою не тут. Воно — в його домі. Вороги ж — домашні його. Ал ні на йоту не сумнівався у батьковій швидкості навести справки про Ліну. Якими аргументами він оперуватиме перед ним? Батько лиш посміється зі слів, що синове серце наповнюється радістю, коли бачить Ліну Дарченко?

Батько ніколи не одобрить Ліни! Мати — теж. Чесно кажучи, дівчина має рацію. Вони з різних світів. Як би не хотів наразі це змінити — не зможе. Вони неповнолітні, вони — під батьками ходять.

Ніколи не задумувався про відповідальність за ще когось. Ніби й розумів як то правильно по-дорослому, а насправді, що в конкретній ситуації робити? Навіть якби було куди забрати й за що жити, то він був би малолітнім злочинцем. Пришили би розбещення неповнолітньої! Батько перший би взявся за нього! За недопоцілунок з Аріною був готовий убити!

Ал штовхав і штовхав ногою величезний камінь, що лежав біля воріт Дарченків. Думав, сердився, злився. Він не може зараз іти туди. Чи може?

— Маячня! Чому? Чому не можна просто любити? Чому має бути все так складно?

Завібрував телефон. Ал знав, що це батько. Напевно, вконтролював! До скону віку буде нависати над ним? Так, це — бій. Він повинен його прийняти.

— Слухаю батьку!

— Тебе забрати, сину?

Старий Бернштейн знає де він. 

— Ні, тату. Я хочу пройтися! Важкий був день!

— Непогана робота, але шумно спрацював. Будь обачним, не нароби дурниць! Ти —  майбутній військовий чи розмазня?

— Я зрозумів, батьку!

Положивши телефон до карману джинсів, Ал прийняв рішення іти. До неї.

В очі вдарила темінь. Вона спала різко, наче несподіваний удар супротивника. Таке явище ніколи не дивувало, було  звичним для Донбасу. Сонце ніби високо, а потім його поглинають багатоповерхівки. Тепер же він дивувався. Як жити на вулиці без жодного ліхтаря? Як подолати темінь, коли вона скрізь: надворі, в твоєму домі, в тобі? Як його Ліна залишається світлом? Хто освітлює її темряву?

Скрипнула металева хвіртка. Розхристана, розпатлана дівчина вискочила на вулицю. Влетіла йому в груди. Ал ледве втримався на ногах та відвернув її падіння.

— Шшшшшш! Я — Ал.  Я —  тут. 

Хлопця почало трусити. Від зла, яке готовий спустити на горе-матір і ще кого там. Від близькості, такої бажаної, неочікуваної.

Ліна важко дихала. Підступила істерика. Їй, як і йому забагато подій. Дім не став для дівчини прихистком. Просто їй нема куди йти. А там…

Розумів, що дістали.  Бачив, як зібралася світ за очі. Гладив волосся, витирав сльози, пригортав до себе. Не пручається, не сипле дурними ідеями його Святоша.

— Я тобі ліки приніс. Бачу, ще й заспокійливе треба. — жарт вийшов тупим, невдалим. 

— Мені достатньо тихої радості. — сказала шепотом, соромлячись себе.

— Тоді не викручуйся з її обіймів. 

Юнак міцніше  притиснув Ліну до своїх грудей.

Він їй не байдужий. Тепер не має права спасувати перед обставинами. Тільки  б її божевільні не зробили Ліні лиха! Тільки б Святошині заморочки не відштовхнули її від нього!

Він навіть не підозрював, якими божевільними можуть бути ті, кого він вважає своїми друзями.  Поки він рятував Ліну від одного лиха, друге виношувалося в головах  Сипка і Марченка!