Читати книгу - "Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин"

Попри втому і бажання заснути якнайшвидше, Софія задивилась на нічне небо. Чомусь одна із зірок видалась дівчині особливо яскравою. Вона ніби була ближчою від усіх.

- Цікаво, що це за зірка? Вона дуже відрізняється від інших, - подумала Софія.

І ніби у відповідь зірка якось таємниче зблиснула. А потім стала неначе ще більшою.

Раптом дівчина помітила, як від зірки просто до її вікна лине потік світла. Той потік все наближався й наближався. І от він торкнувся вікна. Софія помітила, як у ньому скло вікна ніби розчинилося. І її кімната вся тепер була наповнена отим казковим сяйвом.

- Це просто сон, - сказала собі дівчина.

Але все ж вирішила перевірити. Вона встала з ліжка і підійшла до того м’якого світла, яке було тепер замість вікна.

У наступну мить Софія з подивом помітила, що її кімната десь раптом поділася. Вона не могла зрозуміти, де саме опинилась. Але то було темне, холодне і непривітне місце.

- Це просто сон, - знову сказала собі Софія - і мені зовсім не страшно, - подумки запевнила вона сама себе.

Дівчина ступила кілька кроків, намагаючись щось розібрати у темряві. Рукою намацала холодний камінь стіни. Піднявши голову догори, побачила невеликий отвір у високому склепінні, крізь який пробивалось світло зорі.

- Он ти де, - сказала їй дівчина. - Закинула мене невідомо куди, а сама з неба собі за всім спостерігаєш? - дорікнула Софія.

І тут вона помітила у темряві, що з протилежного боку, біля іншої стіни, зігнувшись і обхопивши коліна, сидів хлопець. За якусь долю секунди дівчина вже внутрішньо знала, що то був Артур.

- Що він робить тут? І що він робить у моєму сні? - подумала Софія.

Дівчина підійшла до нього. Артур спав. Раз по раз він здригався і немов тремтів. Софія злегка торкнулась його руки. Вона була холодною, мов лід.

Серце дівчини стиснулось.

- Артур захворів, йому зле, - усвідомила дівчина.

А у душі звідкись взялося відчуття незвіданого раніше тепла, яким хотілося накрити його, мов ковдрою.

- Прокинься, - сказала вона вголос і злегка доторкнулася до його плеча.

Артур відкрив очі. Він побачив її та, здавалось, був не дуже здивований.

- Ти завжди опиняєшся там, де тобі не треба бути, - сказав Артур із дивним виразом обличчя.

- Це просто сон, - відповіла дівчина. - Зі мною все добре. А от з тобою, бачу, не дуже.

- Так, бувало й краще. Тут холодно. І, здається, я заблукав. Знаєш, у мене щось останнім часом все йде шкереберть. Мов у невдахи, - промовив він, продовжуючи тремтіти від лихоманки.

- Дурниці. - Софія сіла поруч.

Вона не знала, звідки у ній у цю хвилину береться те знання. Але вона точно усвідомлювала, що її жалість тепер йому ні до чого. Софія весь час не переставала пам’ятати, що це сон. А раз так, тут можна робити те, що відчуваєш, а не те що звикла вважати правильним. Чомусь у цю хвилину у пам’яті спливла картина, як Вінченца лікує, а з її руки променем лине світло.

- Шкода, що я так не вмію, - скрушно подумала Софія.

Сидячи поруч із хлопцем, вона взяла його руку у свою.

- З тобою все гаразд. Ти втомився і замерз. Але це минеться. Я не вмію лікувати. Але я побуду поруч з тобою.

- Я радий, що ти тут, - озвався Артур. - Хоча печера нікудишнє місце для прогулянки.

- Ти виберешся звідси. А на невдаху ти зовсім не схожий.

- Чому?

- Хоча б тому, що тоді, на площі, коли ти врятував мене, тебе не прикінчив лепкоїд, - посміхнулась йому дівчина. - Здається, це йому від тебе дісталося. Та й шпигуна ти ж наздогнав. Забув?

- Це точно.

- Ну от. Інколи здається, що все шкереберть, що все погано. Але насправді це не так! Ти одужаєш, виберешся із цієї печери й ми разом з тобою підемо у твоє улюблене місце, куди обіцяв мене відвести. Будем згадувати всі свої пригоди. І мріяти разом про нові.

Софія побачила, як Артур кивнув головою і ледь посміхнувся їй. Але в душі вона не відчула полегшення, тому зрозуміла, що і він його все ще не відчув.

Піднявши голову догори, дівчина побачила, як потік світла від зорі лине вже до них прямо крізь отвір у стелі. І якимось дивним знанням, у якому ні на мить не сумніваєшся, Софія зрозуміла, що її час у цьому незвичайному сні закінчується.

Дівчина подивилась на бліде обличчя Артура, що було зовсім поруч.

- Чим я можу допомогти йому тепер? - у розпачі думала Софія.

У цю хвилину вона відчувала, як невідома їй досі ніжність переповнювала всі її почуття. І лише тільки отим теплом вона й могла поділитися.

Софія поклала Артуру руку на плече і торкнулась губами до його щоки.

А потім світло зорі обійняло їх обох. Дівчина ще встигла усвідомити, як Артур сам взяв її руку у свою. А сріблясте марево вже заповнило собою все.