Читати книгу - "Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням, Анна Лембке"

хоча мало хто здогадується про це. Щоб упоратися з тривожністю, я дотримуюся жорсткого режиму й передбачуваного розпорядку, а також неодмінно виконую усі пункти зі списку справ. Це означає, що інші змушені підкорятися моїй волі й тому, чого вимагають мої цілі. Материнство стало найприємнішим досвідом у моєму житті, однак воно спричиняло також найбільшу тривогу. Саме тому, коли діти були маленькими, мої методи захисту й подолання стресу сягнули нових висот. Озирнувшись назад, я усвідомила, що у той період не могла бути приємною для людей, які відвідували наш дім, у тому числі й для матері. Я тримала домашнє господарство під жорстким контролем і відчувала гостру тривогу, коли мені здавалося, що щось не в порядку. Я наполегливо працювала, майже не приділяючи часу собі, друзям і родині або ж тому, щоб відновити сили. Насправді мені було не дуже весело у ті дні, хіба що, сподіваюся, з дітьми.

Щодо моєї образи на матір за те, що вона хотіла, аби я була інакшою – раптово, з разючою ясністю мені стало зрозуміло, що я сама винна у такому ж ставленні до неї. Я відмовлялася приймати матір такою, як є, натомість бажаючи, щоб вона була як Мати Тереза, котра приїде до нашого дому й буде піклуватися про всіх нас так, як нам це потрібно. Вимагаючи, щоб вона жила у відповідності з ідеалізованою версією того, якою на мій погляд має бути мати й бабуся, я могла бачити лише її недоліки, а не хороші риси, яких у неї вдосталь. Моя мати талановита художниця. Вона чарівна. Вона може бути веселою й кумедною. У неї добре серце й поступливий характер, якщо вона не почувається засудженою чи покинутою.

Опрацювавши «12 кроків», я змогла чіткіше побачити правду, моє почуття образи зникло. Я звільнилася від важкого тягаря гніву на матір. Яке полегшення!

Моє зцілення сприяло покращенню стосунків з матір’ю. Я стала менш вимогливою, навчилася прощати й менше засуджувала її. Крім того, я дізналася про багато позитивних наслідків напруження між нами: наприклад, я не була б такою стійкою й самодостатньою, якби ми з матір’ю були більш сумісними.

Я досі намагаюся практикувати подібне висловлювання правди в усіх стосунках. Мені не завжди вдається досягти успіху, тож я інстинктивно намагаюся звинуватити у цьому когось іншого. Однак я дисциплінована й старанна, а також усвідомлюю, що сама за все відповідаю. Коли мені вдається розповісти собі й іншим про справжню версію себе, у мене виникає відчуття правильності й справедливості, що надає світові того порядку, якого я так прагну.

Автентичність

Правдивий автобіографічний наратив дає нам змогу бути більш автентичними, спонтанними й вільними. У 1960-х психоаналітик Дональд Віннікотт увів концепцію хибного «я».[139] За Віннікоттом, хибне «я» – це особистість, яку створює людина для захисту від нестерпних зовнішніх вимог і стресорів. Він стверджував, що створення хибного «я» може призвести до виникнення глибокого почуття порожнечі, коли людина відчуває повне спустошення.

Соціальні медіа сприяють загостренню проблеми хибного «я», полегшуючи процес складання далеких від реальності історій про наше життя й навіть заохочуючи нас до цього. У віртуальному житті мій пацієнт Тоні (юнак віком понад 20 років) щоранку бігав, зустрічаючи схід сонця, цілий день займався конструктивними й амбіційними художніми проєктами й отримував багато винагород. У реальному житті він ледве міг вибратися з ліжка, компульсивно переглядав порно в інтернеті, даремно намагався знайти прибуткову роботу, а також був ізольований, пригнічений і думав про самогубство. Мало що з реального повсякденного життя Тоні можна було побачити на його сторінці у фейсбуці.

Коли пережитий нами досвід відрізняється від спроєктованого образу, ми зазвичай почуваємося відособленими й нереальними, такими ж фальшивими, як створений нами штучний образ. Психологи називають це відчуття дереалізацією й деперсоналізацією. Це жахливе відчуття, що часто провокує думки про самогубство. Зрештою, якщо ми не почуваємося реальними, навмисна смерть здається несуттєвою.

Антидот від хибного «я» – істинне «я». Способом його отримати є цілковита чесність. Вона прив’язує нас до нашого буття, допомагаючи відчувати себе реальними у цьому світі. До того ж чесність зменшує когнітивне навантаження, необхідне для того, щоб відстоювати брехню, та вивільняє психічну енергію для більшої спонтанності життя у поточному моменті. Коли ми перестаємо працювати над подачею свого хибного «я», ми стаємо відкритішими для себе та для інших людей. У книжці «Продовження буття» (Going on Being) психіатр Марк Епштайн написав про власну подорож до автентичності таке: «Щойно я перестав намагатись керувати своїм середовищем, я почав відчувати приплив енергії, знаходити рівновагу, дозволяти собі відчуття спорідненості з непередбачуваним світом природи та зі своїм внутрішнім світом».[140]

Мислення достатку

Нейробіолог Воррен Бікел та його колеги провели експеримент, метою якого було вивчення того, як змінюється схильність учасників дослідження відкладати задоволення за грошову винагороду після того, як вони прочитали уривок наративного тексту з описом моментів скрути й достатку.

В історії про скруту звучало таке: «Вас щойно звільнили з роботи. Тепер ви вимушені переїхати до родича, котрий мешкає у тій частині країни, яка вам не подобається. Окрім того, вам доведеться витратити на цей переїзд усі заощадження. Ви не маєте права на отримання допомоги у зв’язку з безробіттям, тож у вас не буде жодного доходу, поки ви не знайдете іншу роботу».[141]

В історії про достаток ішлося про таке: «Ви щойно отримали підвищення на роботі. У вас є можливість переїхати у ту частину країни, де ви завжди хотіли жити, або ж ви зможете й далі мешкати там, де зараз. Хай там що, компанія дає вам велику суму грошей для покриття витрат на переїзд і дозволяє залишити собі те, що ви не витратите. Ви будете заробляти на сто відсотків більше, ніж на попередній роботі».

Як і слід було очікувати, дослідники з’ясували, що учасники дослідження, котрі прочитали розповідь про скрутну ситуацію, були менш готові чекати винагороди у далекому майбутньому й частіше хотіли отримати винагороду негайно порівняно з піддослідними, які прочитали розповідь про достаток. Цілком логічно, що коли ресурсів не вистачає, люди виявляють більшу зацікавленість у негайному прибутку, а також менше впевнені в тому, що винагорода чекатиме їх у майбутньому. Постає запитання: чому так багато людей, котрі мають доступ до значних матеріальних ресурсів і живуть у багатих країнах, усе-таки опираються у повсякденному житті на мислення скрути?

Занадто велике матеріальне багатство може мати такі ж негативні наслідки, що й занадто мале. Як ми вже бачили, перевантаження дофаміном послаблює нашу здатність відкладати задоволення. У