Читати книгу - "Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький"

Кайдашиха ки­ну­лась до дра­би­ни й бу­ла б справ­дi по­час­ту­ва­ла ниж­чу по­ло­ви­ну Мот­рi дра­би­ною, але Кар­по вид­рав дра­би­ну в Лав­рi­на, пхнув ма­тiр так, що во­на тро­хи не пе­ре­ки­ну­лась, i пiдс­та­вив дра­би­ну пiд Мот­рю. Во­на злiз­ла до­до­лу з кур­кою в ру­ках.

- Оддай ме­нi яй­ця, зло­дiй­ко! На­що ти пок­ра­ла на­шi яй­ця? - ре­пе­ту­ва­ла Ме­лаш­ка.

- Це моя кур­ка на­нес­ла, - го­во­ри­ла Мот­ря, втi­ка­ючи в свою ха­ту.

- А хi­ба ж твоя кур­ка їх поз­на­чи­ла, чи що? Як не вер­неш яєць, я пi­ду в во­лость, - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха.

- Про ме­не, йдiть i за во­лость, - кри­ча­ла Мот­ря з своєї ха­ти, ви­ти­ра­ючи ган­чiр­кою яєчню в па­зу­сi.

Мелашка зас­вi­ти­ла свiт­ло, по­ло­ви­ла в сi­нях свої ку­ри й по­ви­ки­да­ла їх на го­ри­ще. В обох ха­тах ще дов­го бу­ло чу­ти крик. Той крик сти­хав по­ма­леньку, як хви­ля на во­дi пiс­ля вiт­ру, до­ки зов­сiм не за­тих.

- Одривай ха­ту од цих злид­нiв! - го­во­ри­ла Мот­ря в своїй ха­тi Кар­по­вi.

- Чи ти зду­рi­ла, чи що? Не­на­че ха­ту одiр­ва­ти так лег­ко, як шма­ток хлi­ба одк­ра­ять? Ти не знаєш, що то бу­де кош­ту­вать.

- Що б там не кош­ту­ва­ло, од­ри­вай, а нi, я са­ма одiр­ву, - го­во­ри­ла Мот­ря..

- Ану, ну, спро­буй! Оце ви­га­да­ла та­ке, що й ку­пи не дер­житься.

Одначе швид­ко пiс­ля то­го Кар­по по­ба­чив, що Мот­ря го­во­ри­ла та­ке, що дер­жа­лось ку­пи.

На дру­гий день Кай­да­ши­ха приб­ра­лась i пiш­ла до свя­ще­ни­ка жа­лi­тись на Мот­рю. Ва­на роз­ка­за­ла все дi­ло не так свя­ще­ни­ко­вi, як ма­туш­цi. Ма­туш­ка да­ла ба­би­ним ону­кам кор­жи­кiв та буб­ли­кiв, пе­че­них з са­ха­ром. Кай­да­ши­ха при­нес­ла тi гос­тин­цi, роз­да­ла Ме­ла­щи­ним дi­тям. Мот­ри­нi дi­ти по­чу­ли но­сом гос­тин­цi й по­ви­бi­га­ли в сi­ни. Кай­да­ши­ха роз­да­ла й їм по буб­ли­ко­вi.

- Не бе­рiть од ба­би гос­тин­ця, бо во­на зло­дiй­ка, - крик­ну­ла Мот­ря з своєї ха­ти.

Дiти заб­ра­ли гос­тин­цi та й да­вай ма­ха­ти ру­че­ня­та­ми на ба­бу та про­мов­лять тi сло­ва, що їм до­во­ди­лось не раз чу­ти од ма­те­рi.

- Баба по­га­на, ба­ба зло­дiй­ка! - ле­пе­та­ли дi­ти.

- А гос­тин­ця взя­ли од ба­би, ще й ба­бу лаєте, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха i зап­ла­ка­ла.

Мотря вис­ко­чи­ла з ха­ти, по­оди­iма­ла од дi­тей буб­ли­ки та й ки­ну­ла со­ба­кам.

- Чи ти лю­ди­на, чи ти звi­рю­ка, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха, вти­ра­ючи сльози.

Того-таки дня Мот­рин стар­ший хло­пець на­пив­ся з Ме­ла­щи­но­го кух­ля во­ди ко­ло Ме­ла­щи­ної дiж­ки, бо в сi­нях сто­яло двi дiж­ки з во­дою: Мот­ри­на по один бiк, Ме­ла­щи­на по дру­гий. Ма­лий хло­пець, не роз­би­ра­ючи ма­те­ри­но­го пог­ля­ду на пра­во влас­нос­тi, вхо­пив ку­холь з тiєї дiж­ки, що сто­яла до йо­го ближ­че, але якось не вдер­жав кух­ля в ру­ках, упус­тив та й роз­бив.

Кайдашиха вис­ко­чи­ла з ха­ти i на­ро­би­ла га­ла­су.

- Бач, iро­до­ва ду­ше, вчи­ла дi­тей ме­не ла­яти, а твої дi­ти ме­нi шко­ду роб­лять, - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха до Мот­рi в две­рi, - iди, ли­шень, сю­ди та по­ди­вись!

Мотря ви­бiг­ла з ха­ти й по­ди­ви­лась. Че­реп­ки ле­жа­ли да­лi, а хло­пець сто­яв, за­су­нув­ши пальцi в рот i схи­лив­ши вин­ну го­ло­ву.

Кайдашиха, не­дов­го ду­мав­ши, вхо­пи­ла ку­холь з Мот­ри­ної дiж­ки та - хрьоп ним об зем­лю.

- Оце чорт йо­го й ви­дав. Ста­ре як ма­ле! Зов­сiм ба­ба з глуз­ду з'їха­ла. Що вам ди­ти­на за­по­дi­яла? - крик­ну­ла Мот­ря.

- Твої дi­ти та­кi змi­юки, як i ти. Нап­ло­ди­ла вов­че­нят, то не пус­кай їх до моєї дiж­ки.

- То схо­вай­те свою дiж­ку в па­зу­ху, а кух­ля ме­нi ку­пiть, бо ви не ди­ти­на, - ска­за­ла Мот­ря.

- Овва! Га­ра­що роз­пус­ти­ла своїх дi­тей, як зiнських ще­нят. Не дiж­деш. - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- Коли так, то й я вам од­дя­чу! - ска­за­ла Мот­ря. При тих сло­вам во­на по­бiг­ла в Лав­рi­но­ву ха­ту, вхо­пи­ла з по­ли­цi горш­ка i хрьопну­ла ним об зем­лю. Ме­лаш­ка i Лав­рiн тiльки ро­та по­роз­зяв­ля­ли. Мот­ря ви­бiг­ла з ха­ти. Ме­лаш­ка за нею.

- Коли так, то й я зу­гар­на до мос­ковської за­ку­цiї, - зак­ри­ча­ла Кай­да­ши­ха i як не­са­мо­ви­та вбiг­ла в Мот­ри­ну ха­ту, вхо­пи­ла з при­пiч­ка здо­ро­ву ма­кiт­ру та - хрьоп нею об зем­лю.

Карпо схо­пив­ся з ла­ви. Йо­му зда­ло­ся, що ма­ти збо­же­во­лi­ла.

- О, сто­над­цять чор­тiв вам з Ме­лаш­кою ра­зом! За та­ку ма­кiт­ру я знаю як вам од­дя­чи­ти! - зак­ри­ча­ла Мот­ря, блi­да, як вiск. Во­на вско­чи­ла в Лав­рi­но­ву ха­ту, вхо­пи­ла ко­чер­гу та й свис­ну­ла нею по ку­пi горш­кiв, що сох­ли на ла­вi. Горш­ки зас­тог­на­ли; че­реп­ки по­си­па­лись до­до­лу.

Кайдашиха, не­дов­го ду­мав­ши, вхо­пи­ла ко­чер­гу, Ме­лаш­ка вхо­пи­ла ро­га­ча та в Мот­ри­ну ха­ту! Кай­да­ши­ха лу­пи­ла ко­чер­гою горш­ки на по­ли­цi, Ме­лаш­ка час­ту­ва­ла мис­ки ро­га­чем на мис­ни­ку. Горш­ки си­па­лись з по­ли­цi, як яб­лу­ка з яб­лу­нi, не­на­че зем­ля тряс­ла­ся.

Кайдашенки так зди­ву­ва­лись, що їм зда­ло­ся, що мо­ло­ди­цi зов­сiм по­ка­зи­лись. Лав­рi­но­вi спа­ла на ум дум­ка, чи не по­ку­са­ла ча­сом ма­те­рi ска­же­на со­ба­ка. В Кар­па бу­ла та­ка са­ма дум­ка. Йо­му зда­лось, що до Мот­рi вже прис­ту­пає. Але гля­ну­ли во­ни, що з по­ли­цi сип­ляться горш­ки, а з мис­ни­ка мис­ки, та да­вай обо­ро­нять по­ли­цю та мис­ник. Кар­по на­си­лу по­бо­ров ма­тiр i од­няв од неї ко­чер­гу. Лав­рiн вис­мик­нув з Ме­ла­щи­них рук ро­га­ча i спас жи­вот­тя трьом по­лу­мис­кам.

Всi три мо­ло­ди­цi на­си­лу ди­ха­ли. Во­ни ра­зом ве­ре­ща­ли, гвал­ту­ва­ли, ла­ялись. Кле­кiт у ха­тi був та­кий, що не мож­на бу­ло нi­чо­го ро­зiб­ра­ти.

- Ти - змiя лю­та, а не свек­ру­ха! - кри­ча­ла Мот­ря. - Бу­ду я чор­то­ва доч­ка, ко­ли не ро­зiб'ю то­бi ко­чер­гою го­ло­ви.

- Хто? Ти? Ме­нi? Своїй ма­те­рi? - си­ча­ла Кай­да­ши­ха. - Кар­пе! ти чуєш, що твоя Мот­рунька го­во­рить на ме­не? То це ти та­ке го­во­риш ме­нi, своїй ма­те­рi? Кар­пе, вiзьми вiрьовку та по­вiсь її за­раз у сi­нях на бан­ти­нi, бо як не по­вi­сиш, то я їй са­ма смерть за­по­дiю.

- Карпе, вiзьми на­ли­га­ча та прив'яжи на три днi свою ма­тiр се­ред ви­го­ну ко­ло стов­па, мов ска­же­ну со­ба­ку, не­хай на неї три днi со­ба­ки бре­шуть, не­хай на неї три днi вся гро­ма­да плює! Во­на ме­не або от­руїть, або за­ру­бає, - ве­ре­ща­ла Мот­ря.

- Що ти ка­жеш? Щоб ме­не мiй син, моя кров, та прив'язав на­ли­га­чем се­ред ви­го­ну на смiх лю­дям? - си­ча­ла Кай­да­ши­ха. - Ось я вiзьму мiш­ка та нап­ну то­бi на го­ло­ву мов ска­же­нiй со­ба­цi, бо ти нас усiх пе­ре­ку­саєш.

Кайдашиха ви­тяг­ла з-пiд ла­ви по­рожнього мiш­ка й ки­ну­лась до Мот­рi.

Карпо тiльки очi вит­рi­щив i не знав, ко­го слу­хать: чи вi­ша­ти жiн­ку, чи прив'язу­ва­ти на­ли­га­чем ма­тiр.

- Ти зло­дiй­ка! Ти пок­ра­ла в нас яй­ця! - кри­ча­ла Кай­да­ши­ха й ки­ну­лась до Мот­рi з мiш­ком у ру­ках.

- Брешеш, не до­ка­жеш! Ти са­ма зло­дю­га, бо обк­ра­да­ла ме­не, мою пра­цю цi­лий рiк. Я на те­бе ро­би­ла, як на па­на пан­щи­ну, - кри­ча­ла Мот­ря.

- А