read-books.club » Сучасна проза » Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький"

7
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Кайдашева сімʼя" автора Іван Семенович Левицький. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький» була написана автором - Іван Семенович Левицький, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Сучасна проза".
Поділитися книгою "Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький" в соціальних мережах: 
отсутствует

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 ... 46
Перейти на сторінку:

I

Недалеко от Бо­гус­ла­ва, ко­ло Ро­сi, в дов­го­му пок­ру­че­но­му яру роз­ки­ну­лось се­ло Се­ми­го­ри. Яр в'ється га­дю­кою мiж кру­ти­ми го­ра­ми, мiж зе­ле­ни­ми те­ра­са­ми; од яру на всi бо­ки роз­бiг­лись, не­на­че гiл­ки де­ре­ва, гли­бо­кi ру­ка­ви й по­хо­ва­лись десь да­ле­ко в гус­тих лi­сах. На днi дов­го­го яру бли­щать ряд­ка­ми ста­воч­ки в оче­ре­тах, в осо­цi, зе­ле­нi­ють ле­ва­ди. Греб­лi об­сад­же­нi сто­лiт­нi­ми вер­ба­ми. В гли­бо­ко­му яру нi­би в'ється ок­са­ми­то­вий зе­ле­ний по­яс, на кот­ро­му бли­щать нi­би вправ­ле­нi в зе­ле­ну оп­ра­ву прик­ра­си з срiб­ла. Два ряд­ки бi­лих хат по­пiд го­ра­ми бi­лi­ють, не­на­че два ряд­ки пер­лiв на зе­ле­но­му по­ясi. Ко­ло хат зе­ле­нi­ють гус­тi ста­рi сад­ки.

На ви­со­ких гри­вах гiр кру­гом яру зе­ле­нiє ста­рий лiс, як зе­ле­не мо­ре, вкри­те хви­ля­ми. Гля­неш з ви­со­кої го­ри на той лiс, i здається, нi­би на го­ри впа­ла ок­са­ми­то­ва зе­ле­на ткан­ка, гар­но поб­га­лась склад­ка­ми, по­за­па­да­ла в вузькi до­ли­ни ти­ся­ча­ми обо­рок та жму­тiв. В га­ря­чий яс­ний лiт­нiй день лiс на го­рах сяє, а в до­ли­нах чор­нiє. Над до­ли­на­ми стоїть си­зий лег­кий ту­ман. Тi до­ли­ни зда­ле­ка нi­би ди­шуть то­бi в ли­це хо­лод­ком, лi­со­вою вог­кiс­тю, ма­нять до се­бе в тiнь гус­то­го ста­ро­го лi­су.

Пiд од­нiєю го­рою, ко­ло зе­ле­ної ле­ва­ди, в гли­бо­кiй за­па­ди­нi сто­яла чи­ма­ла ха­та Омелька Кай­да­ша. Ха­та по­то­ну­ла в ста­ро­му сад­ку. Ста­рi че­реш­нi рос­ли скрiзь по дво­рi й ки­да­ли од се­бе гус­ту тiнь. Вся Кай­да­ше­ва са­ди­ба нi­би ди­ха­ла хо­лод­ком.

Одного лiтнього дня пе­ред па­ли­ко­пою Омелько Кай­даш си­дiв в по­вiт­цi на ос­ло­нi й май­ст­ру­вав. Ши­ро­кi во­ро­та з хво­рос­ту бу­ли од­чи­не­нi навс­тiж. Гус­та тiнь у во­ро­тах по­вiт­ки, при яс­но­му сон­цi, зда­ва­лась чор­ною. Нi­би на­мальова­ний на чор­но­му по­лi кар­ти­ни, си­дiв Кай­даш в бi­лiй со­роч­цi з ши­ро­ки­ми ру­ка­ва­ми. Кай­даш стру­гав вiсь. Ши­ро­кi ру­ка­ва за­ка­ча­лись до лiк­тiв; з-пiд ру­ка­вiв бу­ло вид­но здо­ро­вi за­го­рi­лi жи­ла­вi ру­ки. Ши­ро­ке ли­це бу­ло су­хор­ля­ве й блi­де, на­че ли­це в чен­ця. На су­хо­му ви­со­ко­му ло­бi на­бi­га­ли гус­тi дрiб­нi зморш­ки. Ку­че­ря­ве по­сi­че­не во­лос­ся стир­ча­ло на го­ло­вi, як пух, i бли­ща­ло си­ви­ною.

Коло по­вiт­ки на то­ку два Кай­да­ше­вi си­ни, мо­ло­дi па­руб­ки, поп­рав­ля­ли по­ди пiд стiж­ки: жни­ва кiн­ча­лись, i на­чи­на­лась во­зо­ви­ця. Стар­шо­го Кай­да­ше­во­го си­на зва­ли Кар­пом, мен­шо­го - Лав­рi­ном. Кай­да­ше­вi си­ни бу­ли мо­ло­дi па­руб­ки, обид­ва ви­со­кi, рiв­нi ста­ном, обид­ва дов­го­об­ра­зi й ру­ся­вi, з дов­ги­ми, тон­ки­ми, трош­ки гор­ба­ти­ми но­са­ми, з рум'яни­ми гу­ба­ми. Кар­по був ши­ро­кий в пле­чах, з батькiвськи­ми ка­ри­ми гост­ри­ми очи­ма, з блi­ду­ва­тим ли­цем. Тон­кi пруж­ки йо­го блi­до­го ли­ця з тон­ки­ми гу­ба­ми ма­ли в со­бi щось не­лас­ка­ве. Гост­рi тем­нi очi бу­ли нi­би сер­ди­тi.

Лаврiнове мо­ло­де дов­гас­те ли­це бу­ло рум'яне. Ве­се­лi си­нi, як не­бо, очi свi­ти­лись при­вiт­но й лас­ка­во. Тон­кi бро­ви, ру­ся­вi дрiб­нi ку­че­рi на го­ло­вi, тон­кий нiс, рум'янi гу­би - все по­ди­ха­ло мо­ло­дою па­ру­бо­чою кра­сою. Вiн був схо­жий з ви­ду на ма­тiр.

Лаврiн про­вор­но со­вав зас­ту­пом по зем­лi. Кар­по лед­ве во­ло­дав ру­ка­ми, мор­щив ло­ба, не­на­че сер­див­ся на сво­го важ­ко­го й ту­по­го зас­ту­па. Ве­се­ло­му, жар­тов­ли­во­му мен­шо­му бра­то­вi хо­тi­лось го­во­ри­ти; стар­ший зне­хо­тя ки­дав йо­му по кiлька слiв.

- Карпе! - про­мо­вив Лав­рiн. - А ко­го ти бу­деш оце сва­тать? Ад­же ж оце пе­ред Се­ме­ном те­бе батько, ма­буть, оже­­нить.

- Посватаю, ко­го тра­питься, - зне­хо­тя обiз­вав­ся Кар­по.

- Сватай, Кар­пе, Па­лаж­ку. Кра­щої од Па­лаж­ки не­ма на всi Се­ми­го­ри.

- То сва­тай, як то­бi тре­ба, - ска­зав Кар­по.

- Якби на ме­не, то я б сва­тав Па­лаж­ку, - ска­зав Лав­рiн. - В Па­лаж­ки бро­ви, як шну­роч­ки; морг­не, нi­би вог­нем сип­не. Од­на бро­ва вар­та во­ла, дру­гiй бро­вi й цi­ни не­ма. А що вже гар­на! Як на­мальова­на!

- Коли в Па­лаж­ки очi вит­рiш­ку­ва­тi, як у жа­би, стан кри­вий, як у ба­би.

- То сва­тай Хiв­рю. Хiв­ря до­лад­на, як пи­сан­ка.

- I вже до­лад­на! Хо­дить так ле­генько, на­че в сту­пi го­рох тов­че, а як го­во­рить, то но­сом свис­тить.

- То сва­тай Вiв­дю. Чим же Вiв­дя не­гар­на? Го­во­рить то­нi­сiнько, мов со­пiл­ка грає, а ти­ха, як яг­ни­ця.

- Тиха, як те­ли­ця. Я люб­лю, щоб дiв­чи­на бу­ла тро­хи брик­ли­ва, щоб ма­ла сер­це з пер­цем, - ска­зав Кар­по.

- То бе­ри Хим­ку. Ця як брик­не, то й пе­ре­ки­неш­ся, - ска­зав Лав­рiн.

- Коли в Хим­ки очi, як у со­ви, а своїм кир­па­тим но­сом во­на чує, як у не­бi млин­цi пе­чуть. А як хо­дить, то не­на­че ре­ше­том го­рох то­чить, та­кi вик­ру­та­си ви­роб­ляє…

Карпо при­ки­нув та­ке слiв­це, що батько пе­рес­тав стру­га­ти i по­чав прис­лу­ха­тись. Вiн гля­нув на си­нiв че­рез хво­рос­тя­ну стi­ну. Си­ни сто­яли без дi­ла й ба­ла­ка­ли, пос­пи­рав­шись на зас­ту­пи. Кай­даш ско­чив з ос­ло­на й ви­бiг з стру­гом у ру­цi з по­вiт­ки. Ста­рий Омелько був ду­же бо­го­мiльний, хо­див до церк­ви що­не­дi­лi не тiльки на служ­бу, а на­вiть на ве­чер­ню, го­вiв два ра­зи на рiк, гор­нув­ся до ду­хо­венст­ва, лю­бив мо­ли­тись i пос­ти­ти; вiн по­не­дiл­ку­вав i пос­тив два­над­цять п'ятниць на рiк, пе­ред де­кот­ри­ми праз­ни­ка­ми. То­го дня при­па­да­ла п'ятни­ця пе­ред па­ли­ко­пою, кот­ро­го на­род ду­же по­ва­жає. Кай­даш не їв од са­мо­го ран­ку; вiн вi­рив, що хто бу­де пос­тить у ту п'ятни­цю, той не бу­де в во­дi по­то­па­ти.

- А чо­го це ви пос­та­ва­ли, та ру­ки поз­гор­та­ли, та ще й вер­зе­те бог зна що? - за­го­мо­нiв Кай­даш до си­нiв. - Чи то мож­на в та­ку п'ятни­цю пас­ку­дить язи­ки? Ви знаєте, що хто сьогод­нi спос­тить цi­лий день, той нi­ко­ли не по­то­па­ти­ме в во­дi i не вмре наг­лою смер­тю.

- В Се­ми­го­рах не­ма де i вто­питься, бо в став­ках ста­рiй жа­бi по ко­лi­на, - ска­зав Кар­по.

- Говори, дур­ню! Не­ма де вто­питься. Як бог дасть, то i в ка­лю­жi вто­пиш­ся, - ска­зав батько.

- Хiба з корч­ми йду­чи… - сер­ди­то ска­зав Кар­по i тим на­тяк­нув батько­вi, що батько лю­бить час­то хо­дить до корч­ми.

- Ти, Кар­пе, нi­ко­ли не вдер­жиш язи­ка! Все до­пi­каєш ме­нi гiр­ки­ми сло­ва­ми…

Кайдаш плю­нув i знов пi­шов у по­вiт­ку стру­гать вiсь. Хлоп­цi тро­хи по­мов­ча­ли, але пе­ре­го­дя знов по­ча­ли ба­ла­ка­ти спер­шу ти­хо, а да­лi все го­лос­нi­ше, а по­тiм зов­сiм го­лос­но.

- Карпе! - ти­хо по­чав Лав­рiн, ду­же охо­чий до гар­них дiв­чат. - Ска­жи-бо, ко­го ти бу­деш сва­тать?

- Ат! Од­че­пись од ме­не, - ти­хо про­мо­вив Кар­по.

- Сватай Оле­ну Го­лов­кiв­ну. Оле­на круг­ла, як ци­булька, пов­но­ви­да, як пов­ний мi­сяць; в неї що­ки, мов яб­лу­ка, зу­би, як бi­ла рi­па, ко­са, як пра­ник, са­ма дiв­ка здо­ро­ва, як тур: як iде, то пiд нею аж зем­ля сту­го­нить.

- Гарна… мор­дою хоч па­цю­ки бий; са­ма товс­та, як бод­ня, а шия, хоч обiд­дя гни.

- Ну, то сва­тай Одар­ку Хо­да­кiв­ну: ця то­ненька, як оче­ре­ти­на, гнуч­ка ста­ном, як то­по­ля;

1 2 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький"