Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"

class="p1">Ми з Барвінком перезирнулися. Це був дуже цікавий дідок. Хоча б тому, що він був єдиний татарин на все село. У Воронівці посміювалися, що то не він оженився на бабі Милуші, а вона сама привезла його з татарського Степу ще тоді, коли татари мирно сусідили з нашими, а вона була молода. Та два роки тому баба вмерла, а дід з горя закрився у своєму обійсті і не виходив на люди. Правда, дехто подейкував, ніби він не виходить тому, що воронівці можуть зігнати на ньому злість за татарські напади, а татари — як на зрадникові їхнього роду.

— Діду, то чого ж ви досі мовчали? — вдарила об поли старостиха Настя.

— Так той… ніхто ж не питав. Та й замок кудись подівся.

— Нічого, навісимо інший. Ану, хлопці, беріть з собою діда та гайда по його скриню!

Двічі хлопцям наказувати не довелося. За якийсь час головною вулицею затупотів тлустий коник. Він тягнув воза, на якому підстрибувала велика скриня, розмальована небаченими птахами і квітами.

— Оце скриня! — дружно видихнуло вражене жіноцтво.

— Такої скрині, либонь, і в ханському теремі не бачили, — зробила висновок молодиця на ім’я Химка. Вона доводилася старостисі сестрою. А заодно була й жінкою Володка Кривопичка. — Нумо, дівчата, складаймо все до неї!

Молодиці обережно, наче то були якісь коштовності, вклали Грицикові дарунки в скриню. Потому Химка повісила на неї замок, але віддавати Грицикові ключ не квапилась.

— Ще, чого доброго, почнеш длубатися в ній своїми лаписьками і все перевернеш догори дриґом, — пояснила вона.

— То що ж мені, ламати її? — карався Грицик.

— Я тобі зламаю! — пригрозила Химка й віддала ключа своєму чоловікові. — Попросиш мого Володка, і він тобі відкриє, коли буде треба.

Якусь мить Грицик ошелешено дивився на неї.

— Та як же твій Володко вродиться в тому степу?

— А от і вродиться! Він з тобою поїде. Бо де ж це бачено, щоб жених їхав до молодої сам-самісінький? Ні, нехай все буде так, як у нас заведено зроду-віку.

Закінчилося тим, що супроводжувати мого Грицика, крім Швайки та Кривопичка, зголосилися ще з десяток найметкіших козаків. Здебільшого це були хлопці, які хотіли ще раз зустрітися з Ренатом та його приятелями.

Зазвичай дорога до Фузиного аулу займала три дні. Це якщо галопом і навпростець. Проте зараз ми змушені були рухатися зі швидкістю воза, де вивищувалася весільна скриня. Та й дід Гмиря вмовив молодих козаків не гнати коней мов на пожежу.

— Вони у вас, той… мусять бути свіжі, — доводив він. — Адже татарські хлопці неодмінно захочуть ганяти навперегін з вами. А як ви будете змагатися на змилених конях?

Атож, з нами їхав і дід Гмиря. В останню мить жіноцтво вирішило, що Грицика має супроводжувати ще й той, хто найкраще з воронівців розуміється на татарських весільних звичаях. І вибір, ясна річ, випав на діда Гмирю.

Дід сидів на возі й звично правив кіньми. Поруч із ним погойдувалися в сідлах Швайка з Грициком. І від того, що такі люди ловили кожне його слово, дід Гмиря мовби аж повищав на зріст і поширшав у плечах.

— Звісно, в нашій Воронівці, той… вміють женихатися, — вів дід. — Вози у нас, той… аж вгинаються від дарунків. А от у степу…

— Ну, ми теж їдемо туди не з порожніми руками, — всміхнувся Швайка.

— Так то воно так. Але в степовому жениханні головне, щоб увесь аул став на вуха.

— Це ж чому?

— А тому. Щоб, той… цікавіше й веселіше було. Там молоду спочатку викрадають. І весь аул, аж до малого пуцьвірінька включно, кидається на її пошуки.

Грицик зі Швайкою перезирнулися. Татарські звичаї їм були добре відомі. Проте у воронівців не заведено показувати свою вищість перед старими.

— І що ж тоді буде, коли її знайдуть? — Швайка вдав, ніби вперше про таке чує.

— Що-що, — дід зверхньо глипнув на Пилипа. — Добряче наминають вуха викрадачеві. І вже тоді дивляться на викуп.

— А якщо не впіймають? — це вже поцікавився Грицик.

Він не зводив заздрісного погляду з молодих козаків, що, не зважаючи на дідову пораду берегти коней, затіяли шалені перегони.

— Цього на моїй пам’яті не було, — признався дід. — Хоча знаю, що такого спритника цінуватимуть як батира з батирів. Адже це, скажу вам, не жарт — обвести весь аул довкруж пальця.

Якби ми з Барвінком уміли по-людському сміятися, ми б розреготалися на весь степ. На наших очах Грицик зі Швайкою обводили навколо пальця всіх степових батирів, разом узятих.

— І як же це зробити? — поцікавився Грицик з таким виглядом, наче нічого й не чув про батирів.

Далі ми з Барвінком не слухали, бо з-за обрію виткнулася давня могила. А це в степу найвище місце для того, аби роздивитися якусь небезпеку.

Ми дісталися могили непоміченими навіть для своїх. Озирнули все, що відкрилося довкола, а тоді про всяк випадок глибоко втягли носом повітря. Проте нічого підозрілого так і не завважили. Степом мирно ходили хвилі ковили, вітер доносив лише пахощі прогрітої землі і над нею ліниво кружляло птаство. Хіба що з того боку, звідкіля сходило сонце, долинав ледь чутний овечий запах. Схоже, там мирно випасалися отари.

Коли ми повернулися, дід Гмиря усе ще розповідав про татарське весілля.

— А ви знаєте, в який день можна викрадати молоду? — запитав він у Швайки з Грициком.

Швайка стенув плечем і промовчав, а от Грицик признався:

— Не знаю. Але хіба це так важливо?

— Ще б пак! — Дід наставив пальця до хмар і значущим голосом мовив: — Аллаху вгодно, аби це робилося в четвер. Не в п’ятницю, не в суботу з неділею, а саме в четвер.

— А чому?

Дід на мить замислився, тоді знайшовся:

— Бо так Аллаху вгодно.

— Четвер буде аж позавтра, — завважив Швайка і повернувся до Грицика. — То що ти думаєш?

Я вже добре знав свого Грицика, тому був певний, що йому не терпиться якомога швидше побачити Фузу. Хоч взавтра. Хоч сьогодні. Хоч зараз. Проте він лише тяжко зітхнув, поглянув туди, куди тицяв пальцем дід Гмиря, і відказав:

— Що ж, можна і в четвер.

Під вечір третього дня ми добралися до невеличкого вибалка. На його дні виблискувала ковбаня з хирлявими очеретами по боках. До вибалка заглядало з десяток розлогих верб.

— Нумо, хлопці, розпрягайте коні, — звелів Швайка. — Звідсіля до Рашитового аулу і півперегону не набереться. А ти як, — звернувся він до Грицика, — сам її викрадатимеш, чи, може, візьмеш когось на поміч?

— Сам, — відмахнувся Грицик.

За