Читати книгу - "Читанка для Мануеля, Хуліо Кортасар"

вигинаєшся на ліжку, мов дельфін у воді, аж поки мої пальці швидким рухом відкидають маленького рожевого песика чихуахуа, що вмостився коло холодних і стулених ступнів, які я цілую пальчик за пальчиком, ревно вилизую, щоб полоскотати тебе й почути твої «ні», побачити, як ти, сміючись, звиваєшся, називаєш мене фетишистом, відпихаєш мене, аж поки нарешті пригортаєшся до тіла, що шукає твого знизу вгору, вуста біжать по твоїй шкірі, незграбний член упирається тобі в коліна й живіт, зволожує його, прелюдії з вигадливим перебігом при кожному повторенні, на кожному етапі шляху, твій запах під нігтями, подвійний затяжний пошук уже знайденого, незбагненне відкриття вже знаного, твої пальці, що губляться в моєму паху, охоплюють член, повзуть один за одним, гамуючи спрагу шкіри, повної вуст, помноженої руками і зубами, первинна гідра, лагідний головоногий гермафродит, інверсія засобів і цілей, рот — як статевий орган, анус — як рот, твій язик — як фалос, що шукає мене, мої вуста — піхва, в яку ти занурюєшся, музика червоної тиші, соната, що поєднує два голоси, змії кадуцея[88], що піднімаються до остаточного розв’язку, останній акорд, якого не почую, бо цього разу ти відмовила мені в ньому, цього разу, як і безліч інших разів, це немов трусики, які знімаєш тільки ти, я повертаю тебе боком і цілую в шию, повзу вздовж спини, ти лежиш нерухома, впокорена, і раптом, мені досить лише уявити, чого я жадаю, щоб відчути, як знову збирається моя сила і стає вимоглива, ти приймеш усе, розімліла й безпорадна, ткнувшись обличчям у подушку, ти даси себе цілувати, бурмотітимеш «твоя киценька», простерта й розслаблена, я вгадуватиму твої заплющені очі й підняті вгору, якнайдалі від тіла руки, в профіль ти наче плавчиха, що на краю трампліна ритмічно відтворює досконалий стрибок, я спускаюся вздовж спини, ти даєш розкрити й докладно оглянути себе, відчуваєш безкінечний інвентар язика, що проникає якнайглибше, смоктання губ, які прилипли до кільця вогню і моху, відчувають, як воно скорочується й подається, звільняють його від щоденного потаємного рабства, запрошують на церемонію, що пориває з буденщиною тієї неуважної руки, що вряди-годи опускається почистити й помити, цим майже неіснуванням, яке тільки хвороба інколи вивільняє для уважніших пальців, повний рот пігулок, що як веретена, реєстрація температури, ти даєшся лизати, пестити і гладити тебе пальцями аж до миті, коли відсахнешся, відмовишся, запручаєшся, це ні, ти знаєш, що це ні, обернешся до мене з наріканнями, бо я занурив руки між твоїх сідниць, щоб утримати тебе і розкрити, ти відштовхнеш мене ногою, і я побачу твої зціплені вуста, бажання не піддаватися, почую металевий голос, у якому озвуться вікові заборони, знову будуть брама з рогу і брама зі слонової кості, содомські янголи з косами, що майорять на вітрі, ти заповзаєш у захисні простирадла, знову лягаєш горілиць, пропонуючи канонічний живіт, ти визначаєш «так» і «ні», Ахурамазду і Аримана, абсурдна заборона, гримаси «ні», мати, катехізис, свята церква — все збирається в єдиному «ні», нормативна сарна за подобою свого Бога, своєї батьківщини й хатнього вогнища, сміховинний ключ до такої сили речей, дівчинка комільфо, недоторканна моделька, амінь, амінь, хіба що, можливо, коли-небудь…