Читати книгу - "Пси господні, Марчін Швьонтковський"

Вони ж не повернуться до села чи міста, бо диби, тюрма, а то і катівська колода, а їм треба їсти, тому вони крадуть і крадуть. Наче цього було недостатньо, час від часу з'являються імператорські посланці, які часто бувають гіршими за грабіжників, бо прикриваються величчю закону. Що робити людині? Нічого вона не зробить, просто мусить віддати, бо знову ж таки: диби, тюрма, катівська колода. Мені все одно, бо в мене нічого забирати, і стрільців не чіпають, бо вони ж при виконанні і в рамках закону. Але коли я їжджу околицею, то бачу, що поля гниють, селяни ходять і тільки, вибачте, в штани пердять, і нічого не роблять, а якщо і роблять, то неправильно або повільно. Або і те, і інше. Якби не мануфактура в місті, граф давно б збанкрутував. І він теж нічого не зробить, бо знову ж таки: війна. Я кажу: "Ваша світлосте граф, пошліть сина, або брата, або зятя, а самі залишайтеся тут, бо відомо, що панське око коня годує", а він тільки посміявся з мене, каже, що у нього є економи, які для коней годування, і що це святе діло, а єретиків треба бити. Ну, що я на це скажу, адже він вважає мене єретиком? І знову: і що ти зробиш, нічого не вдієш...

Під час цієї довгої тиради в голосі Херцбрудера лунала нотка роздратування, що посилювалися з кожним реченням, і свідчила про те, що власник голосу любить час від часу поскаржитися і побурчати. Щоправда, більшість з того, що він говорив, не лише мало сенс, але й – імовірно – було правдою, а отже, давало добру підставу для ниття, але Еркісія не любив лити воду, тому замість того, щоб вступати в розмову, він кілька разів серйозно кивнув і вмостився на лавці. Вже посеред молитви, яку він промовляв лежачи, не бажаючи дратувати своїх нових союзників, його почав морити сон, викликаний втомою, їжею і теплим інтер'єром. Він миттєво заснув.

Пробудження було неприємним і жорстоким. Херцбрудер просто смикнув його за руку – могло минути щонайбільше кілька годин.

– Пане Іспанцю, час іти.

Він побачив обличчя стрільця, освітлене жовтим світлом каганця.

Еркісія насилу зліз з лавки. Голова розколювалася, а в хатині було нестерпно душно, тому він намагався якомога швидше зібратися в дорогу. Лісничий дав йому довгі шматки тканини, якими чернець обмотав ноги, отримавши таким чином поганий замінник взуття. В якості зброї йому сунули до рук розбійницьку шаблю, що була легшою за іспанські клинки, до яких він звик. Лезо було вкрите густими червонуватими вкрапленнями іржі. Еркісія провів пальцем по лезу – воно було тупим. Він зітхнув, озирнувся і крадькома зірвав кілька маленьких пір'їнок з фазана, що висів під стелею, а потім поклав їх до кишені. Кропив цього не помітив. Херцбрудер, натомість, помітив, але нічого не сказав.

Одягнувшись у все, що мали, брязкаючи зброєю, вони вийшли на холод, у темряву, бо о цій порі року вранці неподільно панувала ніч. Як на зло, саме того дня вдарив мороз, один з останніх міцних морозів цієї весни. Іспанець заскреготав зубами і засумував за шкіряними чоботами з теплими халявами. Холодне повітря хрустіло в легенях, дув сильний вітер, взуття скрипіло на замерзлій росі, дзижчали пряжки спорядження. Нікому з несподіваних союзників не хотілося розмовляти, тому вони мовчали, лише зрідка вилаявшись, коли хтось необачним кроком спотикався або ламав гілку. Замерзла земля не давала їм спокою, особливо Еркісії, який мав на ногах лише саморобні онучі. Тому саме він нарешті порушив мовчанку і запитав

– Далеко ще йти?

– З милю, – буркнув стрілець з-поміж слоїв тканини, якою він обмотав обличчя.

Розрахунок Херцбрудера виявився досить