Читати книгу - "З роду старої крові, Анна Мавченко"

Інґрід тим часом важко зітхнула й попросила:

– Сідайте вже. Їжа стигне.

Ніхто нічого проти не мав. Нілсона повернули в його дитячу колиску, і кожен зайняв своє місце. Корнелія опинилася між Утредом та Ірвісом. Проте навпроти неї пустувало ще одне крісло.

– Борґ чомусь затримується, – стурбовано видала Інґрід, чим пояснила, кого саме не вистачає.

– Я тут! – мовби відчувши, що про нього згадують, до їдальні поспіхом ввійшов невисокий кульгавий бородань похилого віку – сивий, наче ранкова імла. – Ті малолітні бовдури ледь половину молодого лісу не зрізали на дрова. Кожній хаті подавай свою ватру – ти ба! Не для того я ялини ті своїми руками ревно висаджував і плекав роками, щоб тепер якісь вир… – буркотливий гість затнувся, його погляд спіткнувся об незнайому гостю.

Позирнув здивовано на Інґвара – той змучено заплющив очі, мовляв, «як ви всі мені набридли» й промовив стиха дещо роздратовано:

– Це Корнелія – наша гостя. Потім познайомитеся ближче. А зараз сідай на своє місце і перейдімо, нарешті, до трапези.

Ніхто не мав жодних заперечень – на тому й покінчили з балачками. Хоч Корнелії дуже кортіло дізнатися, що то за Борґ такий. На двох своїх драконових приятелів він не був схожий – надто вже низькорослий і старий. Воїна не нагадував, хіба що сторожа чи лісника, судячи з розмов про молодий ліс. Утім, особи з високим статусом навряд чи би снідали з кимось звичайним і пересічним. Тож це, безумовно, не простий сторож і тим паче не лісник.

За столом було стільки їжі, що Її Високість спершу розгубилася. На кожній другій тарілці лежала якась м’ясна страва (вочевидь, меню підбирали відповідно до вподобань драконів), але забивати шлунок важкою їжею спозаранку Еллі не хотіла, тож зупинила свій вибір на сирниках із вишневим сиропом. Як на зло, величезна тарілка цих ласощів стояла прямо навпроти Інґвара Хродґейра.

Дівчина зітхнула. Вона, звісно, могла попросити про допомогу Ірвіса чи Утреда, однак вони вже встигли забруднити руки, й тепер її прохання могло спричинити деяку незручність. Тому робити було нічого: наступної миті ніжки крісла, на якому сиділа принцеса, глухо заскрипіли по підлозі, а сама Корнелія вже за кілька секунд тягнулася щипцями за парою сирників.

Еллі ніколи не любила перебувати в центрі уваги, проте тут і зараз відчувала на собі кілька уважних поглядів. Присутні не могли не помітити змін у її настрої чи, що більш імовірно, вкотре витріщалися на білосніжне волосся, думаючи про те, що з моменту зустрічі старанно намагалися приховати. Про таємницю, яку лорд не насмілюється озвучити.

Оновлення 19.05

Повернувшись на своє місце, Корнелія спробувала відгородитися від сторонніх думок і зосередитися на спокійній трапезі. Однак зробити це виявилося не так просто. Надто вже багато причин для роздумів назбиралося. Вона не знала, чого очікувати від завтрашнього дня й людей, які її тут і зараз оточують. Не знала, як краще вчинити з рештками матері. Не знала, навіщо взагалі викликалася йти на те кляте вечірнє свято, бо насправді жодного бажання на це не мала.

Чим більше втікало часу в минуле – тим більше розпускалася в її грудях квітка страху. Дівчина, як ніколи раніше, почувалася самотньою, а тому – вразливою. Вона усвідомлювала свою слабкість і безпорадність перед обличчям кожного, кого не могла назвати другом чи союзником. А таким був, без перебільшень, кожен зустрічний.

Люди в її світі, принаймні ті, кого вона знала, не прикидалися поруч із нею – життя тоді здавалося простішим, бо вона знала, чого від них чекати. Тут же… Інґрід, Утред, Ірвіс, можливо, навіть Борґ – усі прикидалися з волі Інґвара, при цьому воліючи здатися друзями. Або принаймні не ворогами. Однак усі їх зусилля працювали на зворотній результат. Підступ і лицемірство – канонічні риси далеко не хороших людей.

– Я поїла. Мені можна піти? – відклавши столове приладдя, поцікавилася Еллі, звівши погляд на лорда.

– Тебе ніхто за столом не тримає, можеш бути вільна, – кивнув він спокійно. – Тільки не відходь далеко від замку, якщо надумаєш пройтися вулицею. Тут небезпечна місцевість, не змушуй нас хвилюватися.

– Якщо раптом що знадобиться чи не зможеш когось із нас знайти – прошепочи будь-якій квітці в замку необхідні слова – і я тебе почую, – попередила самовілка.

Корнелія на це нічого не відповіла, лише подякувала їй за смачний сніданок, коротко з усіма попрощалася й охоче покинула залу, в якій навіть повітря смерділо напруженням і брехнею.

Повернувшись до кімнати, в якій раніше залишила свої речі, Еллі першим ділом наблизилася до вікна. Їй захотілося ковтнути свіжого повітря, заодно оцінити краєвид.

Проте останнє бажання охоче забулося, щойно в очі впала молода пара – хлопець і дівчина приблизно одного віку з Корнелією, які билася врукопаш акурат під вікнами принцеси. Спершу Еллі стурбувалася: чи не покликати кого, щоб угамував тих двох. Однак згодом збагнула, що бій не справжній, а швидше тренувальний – це стало очевидним після кількох секунд пильного спостереження.

Незнайомці рухалися швидко, різко, точно й водночас граційно. Як єдині компоненти однієї стихії, вони мовби передбачали дії одне одного. Їх бойовий танець нагадував музику, де в гармонії поєднувалися високі й низькі октави. Музику, сповнену мелізмів (хитромудрих бойових випадів) і коротких драматичних інтервалів (моментів, коли тіла суперників на мить розходилися, з’єднані лише поглядами, щоб за кілька секунд знову зчепитися в черговій професійній атаці).