Читати книгу - "Салимове Лігво"

і, в рідкісні роки, затримується на листопад. День у день небо ясне, дзвінко синє, і хмари, що пропливають по ньому, завжди зі сходу на захід — це спокійні білі кораблі з сірими кілями. День у день починає віяти вітер і ніколи не вщухає. Він підганяє тебе, коли ти гуляєш дорогами, з хрускотом топчучи листя, що нападало безумними, строкатими заметами. Цей вітер обдаровує тебе внутрішнім болем, що надходить з глибини, глибшої за розташування твоїх кісток. Можливо, він торкається чогось прадавнього в людській душі, струн родової пам’яті, яка наказує — «мандруй кудись або помри, мандруй кудись або помри». Навіть коли ти вдома, поза міцними стінами, вітер б’ється об дерево та скло і жене свою безтілесну тривогу на карнизи, і рано чи пізно ти будеш змушений відкласти те, що робив, і вийдеш подивитися. І ти можеш стати на своєму ґанку або на подвір’ї раннім надвечір’ям і дивитися, як тіні хмар перебігають пасовище Ґріффена і мчать угору Шкільним пагорбом: світло і темрява, світло і темрява, неначе віконниці богів, прочиняються і зачиняються. Ти можеш побачити, як золотушник — той, що найвпертіший, найзловредніший і найпрекрасніший з усієї новоанглійської флори — схиляється під вітром, немов якась велика й мовчазна парафіяльна громада. І якщо там не буде автівок чи літаків, якщо ніякий Дядько Джон не блукає в лісовій гущавині на захід від міста, стріляючи перепілок чи фазанів; якщо єдиним звуком буде повільне биття твого власного серця, ти можеш почути інший звук. І це буде звук життя, що скидає оберти перед своїм циклічним завершенням, очікуючи першого зимового снігу, щоби здійснити останні обряди.

  2

Цього року перший день осені (справжньої осені, на відміну від календарної) припав на 28 вересня — день, коли на цвинтарі Злагідний Пагорб було поховано Денні Ґліка.

Церковні служби були приватними, але прощання біля могили було відкритим для міста і туди з’явилася добряча частка містян — однокласники, просто цікаві, а також літні люди, для яких, коли старіння оплітає їх своїми плащаницями, похорони стають ледь не маніакально притягальними.

Вони рухалися вгору по Бернс-роуд довгою вервечкою, що, вигинаючись, то зникала з очей, то з’являлася знову на наступному пагорбі. Попри ясний день, фари у всіх машин були ввімкнуті. Перед вів катафалк Карла Формена, задні вікна вщерть заповнені квітами, слідом Тоні Ґлік їхав своїм «меркурієм» 1965 року, у якого гарчав і пердів зношений глушник. Позаду них чотири машини везли родичів з обох боків родини, одна зграйка аж з такої далечіні, як Талса в Оклахомі[121]. У цьому довгому, з увімкнутими фарами кортежі також їхали: Марк Петрі (той хлопчина, у гості до якого йшли Ралфі з Денні того вечора, коли Ралфі зник) і його мати з батьком; Річі Боддін із сім’єю; Мейбел Вертс у машині, де також сиділи місіс і містер Вільям Нортон (Мейбел на задньому сидінні, з ціпком, поставленим собі межи набряклих ніг, з неугавним завзяттям розповідала про інші похорони, на яких вона побувала аж ген з 1930 року; Лестер Дарем і його дружина Герріет; Пол Мейберрі і його дружина Ґлініс; Пет Міддлер, Джо Крейн, Вінні Апшо та Клайд Корліс, усі в машині, яку вів Мілт Кроссен (перед виїздом Мілт відкрив пивний кулер, і кожен причастився біля печі з поминальної шестизарядної паки пива); Єва Міллер у машині разом зі своїми близькими подругами Лореттою Старчер і Родою Кьорлес, обидві були незаміжні пані; Паркінс Ґіллеспі та його помічник Ноллі Ґарденер їхали в автомобілі поліції Єрусалимового Лігва (Паркінсів «форд» з блимавкою, прилаштованою на приладовій панелі); Лоренс Кроккет і його жовтява дружина; Чарлз Родс, той дратівний водій автобуса, котрий безвинятково-принципово відвідував усі похорони; родина Чарлза Ґріффена, включно з його дружиною і двома синами, Гелом і Джеком, єдиними нащадками, які досі жили з батьками.

Майк Раєрсон із Роялом Сноу зранку цього дня викопали могилу, прикривши виритий ними сирий ґрунт смугами штучної трави. Майк запалив поминальну лампаду, яку вибрали самі Ґліки. Майк згадав, як подумав, що Роял сьогодні сам на себе не схожий. Зазвичай він був повен жартиків і приказок щодо майбутньої роботи (наспівував, фальшивлячи, тенором: «Як загорнуть тебе у велику білую ряднину, та опустять на шість футів твою домовину…»[122], але цього ранку він здавався незвичайно тихим, ледь не пригніченим. «Похмілля, мабуть, — подумав Майк. — Без сумніву, з отим своїм приятелем, м’язистим здорованем Пітерзом, нализався минулого вечора “У Делла”».

П’ять хвилин тому, коли побачив, що дорогою приблизно за милю звідси на пагорб виїжджає катафалк Карла, він, поглянувши вгору на високі залізні шпичаки, як робив це завжди відтоді, як знайшов на них Дока, розчинив широкі ворота. Залишивши ворота прочиненими, він пішов назад до свіжовиритої могили, де вже чекав парох парафії Єрусалимового Лігва, отець Каллаген. На плечах у нього була стола, а в руці він тримав требник, розгорнутий на службі по померлій дитині. Це в них називається третьою зупинкою, знав Майк. Перша в домі покійника, друга — у крихітній католицькій церкві Святого Андрія. Остання — Злагідний Пагорб. Усі пасажири на вихід.

Його пройняло легким холодком, і він опустив очі на яскраву пластмасову траву, дивуючись, чому вона мусить бути частиною кожного похорону. Вона виглядала саме тим, чим була: дешева імітація життя, яка стримано маскує важкі коричневі грудки останнього земного притулку.

— Вони вже їдуть, отче, — сказав він.

Каллаген був високим чоловіком з пронизливими синіми очима і рум’яним обличчям. Із сивіючим волоссям сталевого кольору. Раєрсону, який не бував у церкві відтоді, як йому виповнилося шістнадцять, з усіх місцевих шаманів він подобався найбільше. Джон Ґроґґінс, методистський священник, був лицемірним старим засранцем, а Паттерсон з Церкви Святих останніх днів і Вірних Хресту був скаженим, як ведмідь, що застряг у бджолиному дуплі. Під час похорону одного з церковних дияконів два чи три роки тому Паттерсон просто повалився й качався по землі. Натомість Каллаген, як на паполюба, здавався досить приємним; його похорони були спокійними і втішливими, і завжди короткими. Раєрсон сумнівався, що Каллаген набув собі всі ті червоні, репнуті жилки на щоках і навкруг носа від молитов, але якщо Каллаген дійсно потроху випиває, хто йому дорікне? Світ зараз такий, це взагалі дивно, що всі ці проповідники не сидять по дурдомах.

— Дякую, Майку, — сказав він і поглянув на ясне небо. — Важка це буде відправа.

— Гадаю, що так. А довга?

— Десять хвилин, не більше. Я не збираюся розтягувати тортури батьків. Цього в них ще достатньо попереду.

— Окей, — сказав Майк і пішов у кінець цвинтаря. Він перестрибне кам’яну огорожу, піде в ліс і з’їсть свій пізній обід. Він знав з довгого досвіду, що останнє, що хочуть бачити скорботні рідні і друзі під час третьої зупинки, це регулярного копача могил у закаляному землею комбінезоні. Це, типу, розвіює осяйні картини священника з безсмертям і райською брамою.

Біля задньої огорожі він затримався і нахилився, щоби поправити сланцевий надгробок, який упав лицем донизу. Він поставив брилу і, змітаючи земляний бруд з напису, знову відчув, як ним перебіг той легкий холодок:

Х’ЮБЕРТ БАРКЛАЙ МАРСТЕН

6 жовтня 1889

12 серпня 1939

Той ангел Смерті, що тримає

Бронзовий світильник поза золотими дверми,

Відніс тебе у темні Води.

А під цим, майже