Читати книгу - "Як Не вийти заміж за бога, Катаріна Рейніс"

Майя

Прокинулася ще затемна. Та й сном моє борсання у ліжку назвати було складно. Від хвилювання то живіт зводило, то кошмари снилися, а то чулися зловісні голоси за стінкою... Як пізніше вияснилося, посеред ночі в корчму заїхали нові постояльці. Нічого особливого, зате мені став надто добре зрозумілим вираз: «у страху очі великі»! Дуже сподіваюся, моя заспана фізіономія не зіпсує сьогоднішньої справи.

- Доброго ранку! - надто радісним голосом привітався Джо. Він уже снідав, сидячи за столиком у головній залі. – Приєднуйся!

- Не хочу! - пробурмотіла, наливаючи собі відвару з великого глечика. Очі злипалися, в голові гуло, як на ярмарку, а рухи здавались загальмованими та невпевненими. Ну, все! Я сьогодні не боєць! Боги, за що ви так зі мною?

Хмикнувши, чоловік якось уважно мене оглянув і підсунув кухоль гарячого напою. Запах виявився не з приємних, зате в голові одразу ж прояснилося.

- Так і знав, що не виспишся, - посміхнувся Джо. - Пий! Це допоможе!

Скривилася, проте опиратися не стала. Ледве не подавившись кілька разів, випила гіркий відвар і… ожила! Оце так!

- Що це? – щиро порадіти не дозволяла страшенна гіркота, від якої аж щелепу зводило.

- Ліки! – потішався наді мною друг. - Заїдай, інакше ще не скоро зможеш нормально говорити... Чому не сказала, що так хвилюєшся?

- Навіш-шо? У тебе шо, і від шього ліки знайдуться? - спробувала запитати, набивши рота свіжою випічкою.

- Все можливо…

Поснідавши, вийшли надвір. Світанок заледве забарвив небо рожевим, а холодний вітер з моря пробирав аж до кісток. Схоже, буде шторм!

Біля порталу, величезної арки, затягнутої густим сріблястим «дещо», уже зібрався пристойний натовп. Загалом він працював цілодобово, але з півночі і до світанку пропускали лише за наявності спеціального дозволу на прохід. Решті ж доводилося вистоювати довжелезні черги, лаятися з сусідами і бажаючими проскочити поза чергою, а ще хоч якось зігріватися під поривами крижаного вітру.

Сара на нас уже чекала. Під виглядом звичайної продавщиці квітами, вона стояла майже біля самої арки, час від часу огризаючись до бажаючих познайомитися поближче із вродливою жінкою.

- Ну, нарешті! - видихнула знайома, помітивши нас із Джо. - Якби ви ще хоч на хвилину запізнилися, я б точно прибила цього бовдура! Джо, ти з нами?

Оглянувши чоловіка, вона крадькома озирнулася. Схоже, Білл приставив до своєї коханої охорону!

- Ні! – спокійно відповів велетень. – Ми прибудемо за планом.

- Тоді тобі краще піти! - гаркнула Сара, поправляючи білий фартух, що розбавляв сірість довгої простої сукні. - Надто багато уваги привертаєш!

І справді, відколи ми прийшли, навколо стало якось тихо. То тут, то там чулися захоплені перешіптування рідкісних жінок і відчувалися цікаві погляди чоловіків, що зібралися біля переходу. Джо пильно глянув на мене, ніби збираючись щось сказати. Проте так і не наважившись, кивнув і розчинився в юрбі. Здалося, чи нас щойно прокляло добрий десяток місцевих красунь?..

Руки мілко тремтіли, доки простягала документи чоловікові в офіцерській формі. Перевіривши папери, він махнув рукою магу, що стояв біля порталу, і ми з Сарою пройшли в сіре марево. Легені забило вологим повітрям, змушуючи глибше вдихнути, а на обличчя осіли дрібні крапельки води, освіжаючи після безсонної ночі. Усього мить і по той бік нас зустріло величезне білокам'яне місто, яке нічим таким не відрізняється від Евандера. Хіба що будинки вищі, людей більше, та повітря тепліше і сухіше.

У Пальмарі вже розвиднілося. Оминаючи величезну площу, де розташувалися півдесятка портальних арок, місцеві жителі та гості міста поспішали по справах, не помічаючи нікого навколо.

- Що будемо робити? - запитала супутницю, оглядаючись на всі боки, як цікавий грувер. Хіба що хвостом не виляла.

- Чекати! - відповіла Сара, прямуючи до найближчого виїзду з площі.

Не встигла я озирнутися, як жінка вже вжилася у свою роль і активно підсовувала квіти всім, хто проходять повз. Оце так оперативність!.. Якби заздалегідь не знала, хто переді мною, ні за що б не повірила, що це королева тіньового світу.

Граф Седерік Брау

Злість і розпач підганяли його в спину, змушуючи буквально летіти назустріч величезному магічному порталу. Він втратив цілу седмицю через власну необережність! Як можна було так сліпо довіритись незнайомій людині? Мало того, він навіть не подумав перевірити роботу наочно, не те, щоб накласти поверх створеного плетіння власне, або ж прикрити най вразливіші місця?

Боги, він повівся, як якийсь наївний дурень! «Не здивуюся, якщо мене просто вирішили розвести на гроші! А що? Спочатку продали артефакт, а потім його викрали, аби знову перепродати та ще й набагато дорожче!» Схема склалася, проте довести хоч щось граф не міг.

Вилетівши на величезну площу Пальмари, самохідна карета гучними сигналами і гуркотом магічного двигуна розганяла перехожих, що поспішали по своїх справах. Часу, аби дістатися на інший кінець міста катастрофічно не вистачало, а мерзенна чернь ніяк не хотіла зникати з його шляху.