Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

Маленький зріст, проте, це не біда,
Хоча й дратує ця обставина, буває,
У гніві я страшний, немов орда,
Сміливість  часто гори розсуває…

    В усі часи в усіх класах неодмінно були  найменші за зростом хлопчаки, яких традиційно дражнили «шпендиками». І вони  сердилися на природу та усіх високих хлопців.  І мріяли вирости високими, щоб довести усім і собі, що не у зрості  річ. У класі, де навчалася я, таким карапузом був Павкін Серьожа. Навіть в десятому класі він був не вищим за  метр п’ятдесят  сантиметрів, коли всі хлопці навкруги повипиналися здоровенними лобами по метр вісімдесят, а то і по метр дев’яносто.  Акселерація  чистої води. Серьожа жив в одному зі мною домі, тому я була  невимушеним свідком його щоденних знущань зі свого організму: зарядка, розтяжки, біг, віджимання, години висіння на турніку.  І все заради того, щоб вирости хоча б на декілька сантиметрів. 

Я очам своїм не повірила, коли якось приїхала до батьків і у товчії базару (от де можна зустріти  вихідного дня усіх знайомих і родичів!) побачила знайоме  обличчя й знайомі веснянки.

— Серьожка? – на всяк випадок перепитала я. — Ти?

— Ага,  я, - соромлячись і червоніючи, відповів мені майже двометровий юнак. З короткої  розмови я дізналася, що він тепер … баскетболіст.  Отакої! А коли я видала, що працюю вчителькою, він  так же мило соромлячись, вразив відвертістю:

— Наші в класі усі вважали, що ти будеш або моделлю, або акторкою. З такою зовнішністю…

— Та ладно! – тепер вже  зашарілася я. – Ти знаєш,   аж ніяк не пожалкувала, що не модель і не акторка,- а про себе подумала,  що в роботі вчительській вистачає й того,  й іншого.

—    Ще не вечір, Сонь! Смутно я тебе в школі уявляю.

  Так от, повертаємося до  мого 10-Б класу, в якому  титул «шпендика»  обіймав Юра Гагарін.  І, як ви зрозуміли з його імені й прізвища, він не став «шпендиком», а став «космонавтом», дякуючи своєму видатному тезці.

   Юра Гагарін…   Це  був чорнявий  хлопчина, на якому будь-який одяг висів мішкувато і незграбно.  Але з   самого початку я помітила в ньому велику силу духу й потужну енергію. У навчанні він не відставав, але в лави відмінників  теж не мітив, хоча міг би, адже його знання були  різнобічними.  Діти розповідали, що Юра часто вигравав у шкільних вікторинах та конкурсах.  Коли Гагаріна відправляли на олімпіади з географії, він обов’язково посідав  призові місця. Це був той винятковий випадок, коли  вчитель з географії Юрі не подобався, а від предмета  хлопець просто фанатів. Батьки виписали Юрі дорогий яскраво ілюстрований журнал «Навколо світу». Щоб не крали з поштової скриньки, Юрина мама оформила абонентську скриньку на пошті й особисто забирала пресу. Як тільки  черговий випуск журналу приходив на пошту, Юра  кидав усі справи (уроки також випадали на задній план) й зачитував його  до дірок. А далі знаходив більше вільних вух у класі, щоб поділитися «очманілими» відкриттями.

-    Софіє Костянтинівно, а ви знаєте, яке місто розташовується на двох континентах? 
– Знаю! – відповідаю впевнено. Я реально знаю.
-    І яке?  - зазирає прямо в  зіниці очей.
-    Стамбул!
-    А в якій країні  найбільше  озер? А? – дуже вже хоче вразити чимось, чого не знаю.
-    В Канаді! – відповідаю впевнено, не здаюсь. Це я знала ще зі школи.
-    Правильно. А ось це точно не знаєте. У якій країні вулиці не мають назв?
-    В Японії, - добиваю хлопця своєю ерудованістю.
-    Вгадали, - підозріло так дивиться. Ще б чого, вчитель літератури з якогось дива знає географію. Ненормальне явище. Підозріле, можна сказати.

-    Ні, Юрочка, прочитала. Я також цей журнал  читаю, - вказую на  згорнутий у трубочку «Навколо світу», у руках Гагаріна. Розчарувала трохи Юру й той, втративши інтерес до мене, бо чим він може здивувати начитану тьотку, пішов чіплятися  до дівчат. Я вже лише з боку спостерігала, як він вичитував «незвичні факти»:

-    Повна назва Лос-Анджелесу знаєте яка? «Ель-Пуебло-де Нуестра Сеньора ла Рейна де лос Анджелес де Порсиункула». А можна скорочено LA. Прикиньте?

І всі прикидали.  У класі  Юру любили й поважали, а  от в школі  дражнили й часто стусанів перепадало. І все через зріст. Але  душа звичайного рядового українця, незалежно від зросту та віку, влаштована так, що вона терпить, доки має сили, доки чаша терпіння не переповниться. А тоді… тримайся  мама і  ховайся, хто може й куди бачить.
 
Отак і Юра терпів. Якось в кінці листопада наш клас чергував по школі. Я поставила Юру на найбільш відповідальний і почесний піст – на вхід. До завдань чергового біля входу входила перевірка наявності  щоденників,  і якщо в цей день за розкладом була фізкультура – спортивного одягу.  Порядок був для всіх один. І треба ж було одному з одинадцятикласників  борзонути  й відмовитися показувати щоденника черговим. Назрівав конфлікт. 
Одинадцятикласник не тільки  обізвав Юру шмакадявкою, яка ще отримає «своє», а й грубо виматюкав Гаврилюк Лізу, яка чергувала разом  з  Юрою.  Дівчина швидко втекла жалітися завучу Олені Дмитрівні. Можливо,  якби дісталося тільки самому  Юрі, хлопцю не так би було образливо. Але, як я помітила, хлопці  мого класу дуже  ревно стежили, щоб їхніх дівчат не ображали. 

Тут на допомогу прийшов черговий  адміністратор в особі  завуча Олени Дмитрівни, яка  згладила  ситуацію й закликала  борзого одинадцятикласника  Гену Петрова до порядку – довелося хлопцю повернутися додому за щоденником. Але ж він не заспокоївся, а «забив стрілку» Юрі на перерві в чоловічому туалеті.  Ще б пак!  Якийсь шмаркач-недоросток посмів вимагати щоденник в одинадцятикласника! Одинадцятикласники – це  особлива каста, «дембеля», яким і  червоне світло горить зеленим, і килимки, бажано червоні, мають стелити, бо вони однією ногою вже поза межами школи.

  Юра, весь такий гордий, на стрілку пішов … сам. Був би не таким гордим, пару друзів-однокласників прихопив би. Ті б  пішли без питань, мої такі розваги люблять. Агєєв той би аж летів, так кулаки чухаються. Ні, Юра сам, хоча  Гена Петров  – дитина в три рази більша й ширша за Юру.