Читати книгу - "Врятуй мене, якщо зможеш, Ольга Християнчук"

По телевізору іде якесь сопливе кіно і я роздратовано фиркаю і перемикаю канали. Настрій паршивий, робити нічого не хочеться, тому весь день лежу на дивані в прохожій, закутавшись по голову пледом. Сьогодні вихідний, день доходить до кінця, вечірні сутінки проникають у кімнату і здається вже засіли у неспокійній моїй душі. Я сумую за Давидом. Останнім часом він приїжджає рідко, телефонує нерегулярно, а на мої дзвінки часто не відповідає. На все це у нього єдине виправдання, він освоюється на новій роботі і його завалили справами. Я довірливо згоджуюсь, та неприємні нотки сумніву вже поселились глибоко в душі і з кожним днем, з кожним наступним неприйнятим викликом вони розростаються, охоплюють все більшу територію.

-         Чого ти лежиш у темряві? – мама заходить в дім і вмикає світло. Я прижмурююсь від різкої яскравості. – Що з тобою? Останнім часом ти якась в’яла.

Я не хочу говорити, тим паче, що за Давида я так і не розповіла. Чесно збиралась, та коли він почав появлятись все рідше, якось не хотілось вже про нього говорити. Хто знає, може він більше не хоче зі мною зустрічатись і просто чекає підходящий момент щоб зізнатись. Від такої думки різко стискається у грудях. Я сильно до нього звикла. Ні, я закохалась і тепер страждаю від невизначеності.

-         Усе гаразд, мамо, - неохоче відповідаю. – Просто немає настрою.

Вона підходить до мене і сідає на краєчок дивана. Посуваю ноги, щоб їй хватило місця. З короткою зачіскою і в яскравій блузці вона виглядає молодшою за свій вік. Завжди активна і охоча до пліток, мама є душею будь-якої компанії.

-         Може ти посварилась з хлопцем?

Її запитання застає мене зненацька. Апатію як рукою зняло, вся моя увага загострюється на мамі.

-         Звідки ти знаєш про хлопця? – збентежено запитую і трохи припіднімаюсь.

-         Наше містечко невелике, - прищурює вона на мене свої очі. – Тебе не раз бачили у компанії видного кавалера. А також я знаю, що ви часто відвідували готель.

Я червонію від сорому і ховаю погляд. Моя мама знає всі новини околиці, було наївно сподіватись, що їй не докладуть про мене. Та тоді я головою мало думала, бажання побути з Давидом переважало.

-         Мене хвилює одне, - докірливо продовжує вона. – Чому ми нічого не знаємо про твого кавалера, з яким ти зустрічаєшся не один місяць. Ти від нас його приховуєш. На це є вагома причина? Може він одружений?

-         Ні, авжеж ні, - різко відкидаю дивну версію, натикаюсь на гострий погляд і незадоволене обличчя. Понад усе на світі мама не любить, коли вона чогось не знає, або новини до неї доходять в останню чергу. – Я збиралась сказати. Та зараз все йде не дуже гладко і можливо я скоро знову залишусь сама.

Мама бачить мою біль і різко зм’якшується.

-         Все так погано? – турботливо запитує. – Востаннє я тебе таку бачила, коли тебе покинув Дмитро.

-         Давид мене не покидав, але здається він втратив до мене інтерес. Ми зустрічаємось кожного разу все рідше.

Мама тягнеться до моєї руки і міцно стискає. Тепло її долоні зігріває мене і дарує короткочасний спокій.

-         Надію, стосунки на відстані вразливі до стороннього впливу. Їх легко зруйнувати або вони руйнуються самі по собі, - делікатно говорить мама і я з нею згідна. А якщо взяти ще той факт, що ми з різних соціальних прошарків, то виходить у нас взагалі нема майбутнього.

Але ж я знала це з самого початку. Чому ж зараз мені так боляче? Втрачати Давида не хочеться.

-         Що ж робити? – запитую скоріш себе ніж маму.

-         Якщо він не може переїхати до тебе, їдь до нього, - радить вона. – Тримайтеся разом.

В якійсь мірі вона права. Та як я заявлюсь на порозі Давидової квартири, без запрошення? Це не мій стиль. Я так не зможу. Може поїхати до нього просто в гості, поговорити. Я так ні разу і не була в нього з того першого разу.

Я відчуваю, що там щось відбувається. І потрібно щось вирішувати.

-         Може на наступні вихідні так і зроблю, - говорю мамі, а сама сильно в цьому сумніваюсь.

-         Правильно, - підтримує вона. – Може в нього справді повно роботи і він не має зайвого часу. Обговори усе з ним.

Після розмови з мамою мені стає трохи спокійніше. Я іду у свою кімнату, і як на диво, швидко засипаю.

В понеділок, коли я приходжу на роботу, трапляється щось дивне. Директриса викликає у свій кабінет і не сильно церемонячись оголошує, що я звільнена. Сказати, що я шокована, це нічого не сказати. Практику пройшла успішно, мене з радістю взяли на пів ставки вчителем. З початком нового навчального року я часто підміняла різних вчителів. Все йшло гладко і стабільно.

І ось тут таке. Я намагаюсь вияснити, в чому справа, що я зробила не так, та Марія Іванівна не багатослівна.

-         Скажу тобі одне, комусь ти добре насолила, - загадково кидає фразу на прощання і проводжає гострим поглядом.

Я виходжу у шкільний двір на ватних ногах. Не розумію, що відбувається і чому так сталось.

Кому я могла перейти дорогу? Здогадка шокує більше ніж несподіване звільнення. Лише одна людина здатна на таке. Але я так далеко від міста і від нього. Як він може мене тут дістати? Напевно його зв’язки більші ніж я думала.

З сьогоднішнього дня я вільна і немає сенсу відкладати поїздку до Давида на вихідні. Вибору немає, потрібно їхати і все вияснити. Якщо у звільнені замішаний його батько, то виходить замісник мера не забув про мене. І він явно хоче зіпсувати моє життя.

На території школи тихо і безлюдно, почались уроки. Я в повній самотності крокую до воріт. Сюди вже не повернусь, а шкода. Робота була хороша, з колективом знайшла спільну мову, до діток прикипіла. Та є одна людина, яка полюбляє контролювати інших і дотягнулась владними щупальцями аж до мене.

Сидячи вже в автобусі, котрий виїжджає з автовокзалу, я телефоную Давиду. Він відповідає не відразу.

-         Надію, вибач, але я зараз не можу говорити. Поговоримо ввечері, - швидко каже хлопець зайнятим тоном.