Читати книгу - "Безцінний"

у важких рамах, щоб була можливість повісити їх у себе над диваном. І неодмінно польські, з кіньми, засніженим лісом, повстанським мотивом, народним елементом, можливо, з голим задком. Тим часом кількість майстерних коссаків[48], герсонів[49] і брандтів[50] вичерпалась, усі вони висять по різних музеях. Однак ці художники колись ходили до школи, часом малювали на природі, а часом писали портрети лівою рукою, дещо з цього розійшлося по світу. Це єдине мистецтво, яке імпортують до Польщі, бо за кордоном це другосортний мотлох, імітація, а в нас можна отримати цілий статок за кожен пчих Мальчевського[51], аби лише блищало й було підписане. Називаю ці пчихи «гітлерами», оскільки багато з них фюреру сподобалися б.

Лоренц підняла руки в смиренному жесті.

— Ти називаєш ці пчихи «гітлерами». Я б сто років думала і не придумала б, як умістити в одній фразі стільки зневаги до польської спадщини.

Кароль допив бурбон і налив собі ще.

— Зрештою, це не кінець аналогій, — продовжив говорити до Ґмітрука, пропускаючи повз вуха репліку Лоренц. — Так само як Гітлер і його почет, польська еліта відкидає дегенеративне сучасне мистецтво. Хоча саме в ньому поляки досягли неперевершено! якості, яку ми, постійно замилувані повстанцями й сільськими хатами, ніколи не могли рекламувати. Новосельський[52], Шапочников[53], Фангор, Опалка[54]… це могли б бути прізвища масштабу Ротко. Але не є, бо як можуть бути, коли у власній країні програють Матейкові, малярові національної слави й хвали.

Він замовк, граючись склянкою з бурштиновою рідиною.

— І знаєш, що я тобі скажу, — звернувся він до Лоренц з гіркотою в голосі. — Сидиш в офісі, безперервно витріщаєшся на ці могильні портрети, цукерниці й татранські будівлі і тобі здається, що ти рятуєш національну спадщину. Я скажу так: херня це, от і все. Ти справді вважаєш, що спадщина твого народу — це шматок дошки, замальований півтисячоліття тому якимось суб’єктом, який не мав уявлення, де є Польща? Національне надбання — це найзвичайнісінькі речі. Прогулянка з дитиною в парку, суботні вилежування в ліжку і спільний недільний обід. Спадщина — це виховання власних дітей так, щоб вони були добрі, мудрі та справедливі. Нехтування цим — це справжня зневага.

Її охопила хвиля почуттів, з якими не змогла впоратися. Пригадалися проведені разом місяці, емоції, дискусії, сварки й остаточна причина розставання. Це було занадто у її нинішньому стані, у поєднанні з напруженням, яке наростало останніми днями. Вдарила його в обличчя, Кароль полетів на стіл, на якому сиділа Ліза, склянка випала з його руки, запахло розлитим бурбоном.

Коли склянка перестала котитися, залягла тиша; здавалося, що вже не може бути гірше. Але Ліза, можливо, бажаючи розрядити атмосферу і вважаючи це таким собі жартом, промовила:

— А ви так завжди на on-off?

Лоренц зиркнула на неї поглядом василіска й відкрила рот, але слова застрягли у неї в горлі, коли зрозуміла, що в задуманій відповіді тільки займенники не є вульгаризмами. Ліза підняла руки в захисному жесті, і саме тоді почалося. Ґмітрук глянув на екран її телефона, його обличчя скам’яніло і він у два швидкі кроки дістався до шведки. Зробив блискавичний рух, в результаті якого Ліза опинилася на столі з обличчям, втисненим у стільницю. Ґмітрук притримував її плече, вигнуте під неймовірним кутом, а в другій руці тримав телефон, яким Ліза бавилася до цього часу.

— Звідки це в тебе? — запитав здавленим голосом.

— Здрисни, — на диво спокійно відповіла Ліза.

На це жаргонне слово, що означало пропозицію негайно відійти, Ґмітрук вирішив не реагувати. Він притиснув її руку, Ліза зціпила зуби, але навіть не зойкнула, хоча виглядало це так, ніби кістка її передпліччя готова була тріснути, як зубочистка.

— Звідки це в тебе? — повторив Ґмітрук.

Раптом шведка зробила блискавичний рух, і за частку секунди ситуація кардинально змінилася. Ґмітрук лежав боком на підлозі, Ліза стояла навколішках біля його шиї, притискаючи коліном карк майора. Так само, як раніше шведка, Ґмітрук не виривався і не смикався, мабуть, теж спокійно чекав шансу на контратаку. Обоє були професіоналами. Обоє дихали спокійно.

Бознанський скористався нагодою і підняв з підлоги телефон. На екрані було зображення жінки близько тридцяти-сорока років, симпатичної, але без претензій на «Міс світу». Середнього зросту, середньої будови, пересічної вроди, але з мило усміхненими очима, захованими за окулярами в кольоровій оправі. Вона стояла на пірсі в Сопоті, її обіймав якийсь сивуватий чоловік, що мав вигляд керівника у справах корпоративних клієнтів у салоні Шкоди. Бознанський показав це Лоренц і скорчив здивовану міну.

— Ніколи більше не лізь до моїх речей, ясно? — мовив Ґмітрук до Лізи винятково лагідним тоном, хоча його положення не виглядало комфортним.

— Бо що ти мені зробиш?

Замість відповіді офіцер раптовим рухом ніг обхопив її в талії, перевернув на спину і придавив рукою горло. Другою рукою притиснув їй голову з боку так, що вона зігнулася під небезпечним кутом. У Лізиних очах блиснув страх.

— Скручу тобі шию, злодійко.

Після цього встав і повернувся до своєї штабної мапи. По дорозі копнув ногою склянку, що лежала на підлозі.

— А ти припини квасити, бо це тобі не фільм з Джеймсом Бондом, який спочатку нажлуктиться, а потім урятує світ. — Ґмітрук потер руками змучене обличчя. — Мене починає дратувати панькання з цивільними.

Кароль демонстративно пішов по склянку, підняв її й наповнив по вінця, ніби це був яблучний сік.

— Іди до дідька, — сказав. — Завтра я на довгі роки можу потрапити до американської буцегарні й, до речі, без жодної надії на те, що хтось мене витягне таємними катівськими каналами, влаштує обмін шпигунами абощо. Я просто там сидітиму, та й годі. І це всього-на-всього напівпесимістичний варіант. Бо може статися, що мене, як дурного цивіла, який завтра не зауважить руху в кущах, не захиститься, не зреагує достатньо швидко, просто застрелить якийсь надто ревний охоронець. Тож якщо ти вважаєш, що свою, можливо, останню ніч я проведу на тверезу голову, то подумай іще раз, сучий сину.

Ґмітрук не відповів. Чоловіки стояли нерухомо, міряючись поглядами, і було схоже на те, що дійде до чергової бійки.

Лоренц хмикнула.

— Ми можемо вважати, що розрядили емоції, і братися до роботи? Чи битимемося до першої крові?

— Швидко у вас, поляків, руки розпускаються. — Ліза потягнулася зболілим тілом.

Кароль торкнувся червоної смуги, що розпливалася в нього на обличчі, й скривився.

— Перепрошую, я теж жертва насильства.

— Людина, в якої вкрали годинник, це людина, замішана в крадіжці годинника, — афористично завершила