Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

Я довірилася Святу. Після довгого сидіння на лавці в обіймах прохолодної ночі надягнути туфлі було навіть приємно, вони не тиснули ноги, а зігрівали їх. Свят так і не забрав у мене свій піджак, тож я куталась в нього, намагаючись лишитись в такому собі острівці тепла.

Хлопець обійняв мене за плечі та повів вперед. Спочатку ми вийшли на центральну алею парку, потім звернули трохи в бік.

– Нам туди, – махнув рукою Свят, і я хотіла обійти широку клумбу, що тягнулась вздовж алеї метрів на десять, але він відірвав мене від землі і легко перестрибнув через декоративного трав’яного зеленого крокодила, тоді поставив ногу на непомітний в темряві камінь поміж двома пишними кущами декоративних фіалок, ще крок – і опинився на протилежній стороні.

Тільки тут поставив мене зрештою на землю.

Я жартома штовхнула його кулаком в плече.

– Ну як так можна! – вигукнула обурено. – Ти геть совість втратив, а якби потовк квіти?

– Найцінніша квітка була у мене в обіймах, і їй геть нічого не загрожувало, – підморгнув мені нахабно Свят.

– Паразит!

– Ну-ну… Не сварися. Ходімо скоріше.

Він потягнув мене за руку, і я вимушена була підкоритись. Побрела слідом за ним, міцно стискаючи долоню.

Тепер ми просувались вперед вузькою парковою стежкою, що, добре протоптана, петляла між деревами. Я, звісно, добре знала наш центральний міський парк, але чомусь розгубилась в темряві, тому не розуміла, де ми знаходимось.

Сіріло. Образи поступово ставали все більш чіткими. П’ять хвилин – і з’являться перші промені сонця, і мені так хотілось їх побачити…

Не дарма ж я не спала всю цю червневу ніч!

Аж ось, Свят потягнув мене кудись через кущі, і ми опинились біля невеликого місточка. Повів за собою, і я з подивом наблизилась до водної гладі.

Я й не знала, що в нашому парку є озерце, чи то радше ставок. Невеликий, огороджений надійно, зі свіжою водою… Від поверхні віяло прохолодою, і я навіть спробувала міцніше загорнутись у піджак, але того вже було замало.

Свят зупинився простісінько у мене за спиною і обійняв. Я притиснулась до його грудей і вже хотіла щось спитати, як раптом змовкла, вражена картиною, що розкривалась у мене перед очима. Так, будь-які слова були тут цілком зайві.

Світало.

Перші промінчики сонця ковзнули по водній гладі. Вони розповзались по всій поверхні, змушуючи її виблискувати, мов те дорогоцінне каміння. Я вражено спостерігала за картиною, що розгорталась просто у мене перед очима, як заворожена, дивилась, як вода фарбується у червоне, фіолетове, жовте. Сонце підіймалось поступово, і ця мить світанку тривала так довго, ніби хтось ввімкнув режим сповільненої зйомки.

Десь вдалині почувся сміх, і я згадала, що по парку ходять мої однокласники і теж зустрічають світанок. Але він у них навіть вполовину не такий прекрасний, як тут. Вони щось фотографують, аби мить відбилась на папері, і, напевне, відчувають себе щасливими…

Та то їх щастя, не моє. Моє інакше. Воно не вимагає фотоапаратів, воно відбивається не на плівці чи в цифровому файлі, а знаходить реальне відображення.

– Так красиво, – захоплено прошепотіла я. – Це найкраще, що мені коли-небудь… Доводилось бачити. Звідти ти знаєш про це місце?

Свят поцілував мене у скроню, ніжно-ніжно.

– Колись я тут проводив фотосесію, а потім виграв з нею конкурс, – пояснив він. – Мені дуже хотілось поділитись з тобою… Цим місцем. Тобі сподобалось?

– Неймовірно!

– Про нього мало хто знає, – продовжив Свят. – Тут часто гарно, але найбільше – на світанку влітку, коли сонце… Правильно сходить. Тепер це буде наше з тобою місце. Так?

– Так...

Наше місце. Так романтично, мов в кіно або в книгах про кохання. Я ніколи не думала, що в мене може бути ось таке перше кохання.

А воно є.

Я притулилась до Свята ще міцніше… І закрила очі. Виявила раптом, що втомилась, і вся важкість випускної гонки зараз впала на мене. Зовсім коро прийде час нових важких рішень, а я ще від цього всього не відійшла.

– Втомилась? – спитав Свят.

– Та є трохи.

– Ходімо. Викличемо таксі, і я відвезу тебе додому. Після зустрічі світанку кожна випускниця має добряче відіспатись.

Я кивнула. Мені хотілось продовжити цю мить ще трішки, але сенсу пручатись не було. Світанок починав моє нове життя, і… краще в нього входити хоч не такою сонною.