Читати книгу - "Вогонь і крига"

— А Пісколапка знає?

— Можеш їй сам сказати, — нявкнув Білошторм.

Вогнесерд смикнув вухами. Він не думав, що Пісколапка буде стрибати на радощах від перспективи спільного з ним патрулювання, однак не сперечався.

Білошторм коротко кивнув і пішов до вояцького кубла. А Вогнесерд рушив до Пісколапки, яка сиділа віддалік в оточенні інших новаків.

— Пісколапко, — насилу нявкнув Вогнесерд, — Білошторм хоче, щоб ми з тобою удвох заступили на досвітній патруль.

Він очікував неприязного шипіння, але Пісколапка, заледве глянувши на нього, нявкнула:

— Гаразд.

Навіть Порохолап зачудувався з того.

— Гараааазд, — трохи спантеличений, відлунням протягнув Вогнесерд. — Тоді зустрінемося на світанку.

— На світанку, — погодилася Пісколапка.

Вогнесерд вирішив поділитися добрими новинами про неочікувану приязнь Пісколапки із Сіросмугом. Для них це міг бути шанс знову почати спілкуватися. Сіросмуг саме ділився язиками із Вітрогоном біля куща кропиви.

— Привіт, — нявкнув Вітрогон, коли Вогнесерд наблизився.

— Привіт, — Вогнесерд глянув на Сіросмуга.

Але його друг відвернув голову і прикинувся, що розглядає таборову стіну. Серце Вогнесерда стиснулося від болю. Він понурив голову і повернувся назад до гнізда. Не міг дочекатися, щоб нарешті піти в патруль і забратися з табору подалі.

* * *

Коли Вогнесерд вийшов зі свого кубла наступного ранку, небо над його головою щойно взялося блідо-рожевою загравою.

Пісколапка чекала на виході з ялівцевого тунелю.

— Ем, привіт, — нявкнув Вогнесерд, почуваючись трохи ніяково.

— Привіт, — тихенько відповіла Пісколапка.

Вогнесерд сів на землю.

— Почекаймо повернення нічного патруля, — запропонував він.

Отак вони мовчки сиділи, аж поки не почули знайоме шарудіння кущів, яке звістувало про повернення Білошторма, Мишошубки і Довгохвоста.

— Є сліди Тіньового Клану? — запитав Вогнесерд.

— У кількох місцях ми точно познаходили їхні запахи, — понуро відповів Білошторм.

— І це дивно, — насупившись, відповіла Мишошубка. — Увесь час ті самі запахи. Мабуть, Тіньовий Клан щоразу посилає тих самих вояків.

— А ви краще перевірте кордони Річкового Клану, — запропонував Білошторм. — У нас не було нагоди перевірити все ще й там. Будьте обережні, пам’ятайте, що ви не маєте починати бійку. Ви просто шукаєте докази того, що вони знову полюють на наших землях.

— Так, Білошторме, — нявкнув Вогнесерд. Пісколапка шанобливо кивнула.

Вогнесерд пішов уперед.

— Почнемо біля Чотиридерева і пройдемо уздовж кордону до Високих Сосен, — нявкнув він, коли вони видряпувалися на притаборове узвишшя.

— Добрий план, — відповіла Пісколапка. — Я ще не бачила засніженого Чотиридерева.

Вогнесерд намагався почути сарказм у її голосі, але вона, здається, говорила щиро.

Невдовзі Громовий патруль вийшов на узвишшя.

— Куди тепер? — вирішив перевірити її Вогнесерд.

— Ти думаєш, я не знаю дороги до Чотиридерева? — обурилася Пісколапка.

Вогнесерд уже встиг пошкодувати про свою поведінку наставника, коли це помітив веселі іскорки в її очах. Не кажучи ні слова, вона чкурнула до лісу, а Вогнесерд кинувся за нею.

Було неймовірно знову мчати лісом поруч із іншим котом. Слід визнати, Пісколапка дуже прудка. Випереджаючи його на добрих дві лисиці, вона вистрибнула на пеньок і зненацька зникла.

Вогнесерд побіг за нею, здолавши дерево єдиним стрибком. Коли він приземлився потойбіч, щось ударило його ззаду. Він запоров носом у сніг, перекинувся через себе і підвівся на лапи.

На нього дивилася Пісколапка, її вуса посмикувалися від сміху.

— Несподіванка!

Вогнесерд грайливо зашипів і стрибонув на неї. Його вразила сила Пісколапки, але він мав перевагу в розмірі. Коли ж він нарешті повалив її у сніг, вона запротестувала:

— Ану злізь із мене, ведмедю!

— Добре, добре, — нявкнув Вогнесерд, відпускаючи її. — Але ти сама напросилася!

Пісколапка всілася, запорошена білим снігом з ніг до голови.

— Ти так виглядаєш, ніби не втік від снігової бурі! — нявкнула вона.

— Ти теж, — вони обоє заходилися струшувати з хутра снігові пластівці.

— Нам варто вирушати, — нявкнув Вогнесерд.

Так пліч-о-пліч вони бігли аж до Чотиридерева. Коли нарешті дісталися верхівки схилу, з якого було видно долину, небо стало молочно-блакитним. Бліде сонце осявало засніжену лощовину. Унизу височіли чотири голі дуби, побілілі від снігу.

Пісколапка дивилася на них широко розплющеними очима. Вогнесерд, зворушений її ентузіазмом, чекав, поки вона відвернеться.

— Не думала, що сніг так сильно все змінює, — нявкнула вона, вирушаючи уздовж кордону Річкового Клану до річки. Вогнесерд, погоджуючись, кивнув.

Збавивши ходу, вони мовчки пройшли уздовж лінії міток, принюхуючись до будь-яких свіжих запахів Річкового Клану зі свого боку річки. Щокілька дерев Вогнесерд зупинявся, щоб залишити нову мітку Громового Клану.

Нараз Пісколапка завмерла.

— Як щодо перекусити? — прошепотіла вона.

Вогнесерд кивнув. Новачка припала до землі у мисливській стійці й рушила крізь сніг, крок за кроком. Вогнесерд простежив за її поглядом і побачив невеличкого кролика, який стрибав собі серед ожин. Коротко шикнувши, Пісколапка стрибонула в ожину, миттю схопивши кролика передньою лапою. Одним коротким рухом вона підтягнула його до себе.

Вогнесерд підвівся.

— Чудові влови, Пісколапко!

Новачка, здається, втішилася його словами. Вона кинула ще теплу свіжину на землю.

— Поділимося?

— Дякую!

— Це одна з найкращих речей у патрулях, — зауважила Пісколапка, відриваючись від трапези.

— Яка? — запитав Вогнесерд.

— Можеш сам їсти те, що спіймав, а не нести до Клану, — відповіла Пісколапка. — Уже й не знаю, зі скількох мисливських виправ я поверталася голодною!

Вогнесерд радісно замуркотів.

Вони вирушили вперед і, обігнувши Сонячні Скелі, знову заглибилися до лісу, тримаючись межі з Річковим Кланом. Коли коти вийшли на верхівку порослого орляком схилу над річкою, Вогнесерд подумки помолився Зоряному Кланові, щоб вони не перестріли тут Сіросмуга.

— Глянь! — раптом нявкнула Пісколапка. Її тіло завмерло від захвату. — Річка замерзла.

Вогнесерд похолов, пригадавши, що ці самі слова він чув від Попелапки перед тією пригодою із Сіросмугом.

— Ми не підемо вниз подивитися! — твердо нявкнув він.

— І не треба. Звідси теж усе видно. Коли повернемося — розповімо Клану.

— Нащо? — Вогнесерд не міг збагнути її захват.

— Тепер наші патрулі зможуть переходити річку! — нявкнула Пісколапка. — Можемо вторгнутися на землі Річкового Клану та вкрасти здобич, яку вони позабирали у нас.

Вогнесерд відчув на спині неприємний холодок. Що про це подумає Сіросмуг? Та чи зміг би і сам Вогнесерд присилувати себе до бою зі зголоднілим Річковим Кланом?

Пісколапка нетерпляче обійшла його.

— Ти йдеш?

— Так, — із важким відчуттям відповів Вогнесерд і кинувся услід за Пісколапкою крізь ліс, назад до табору.

Він наздогнав її перед тунелем, крізь який вона пробралася саме перед ним. Тигрокіготь спостерігав, як вони обоє зупиняються на галявині.

Вогнесерд почув шум позаду себе. Крізь вхід до табору пробиралися Сіросмуг із Орляколапом.

Із Високого Каменя пролунало:

— Вогнесерде, Пісколапко, як ваше патрулювання?

Вогнесерд відчув хвилю невимовного полегшення, побачивши Синьозірку, нарешті