Читати книгу - "Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало"

Частина 2

Як знайти друзів та проблеми

Так, малюку, ти знайшов свою силу.

Тобі б ще трохи розуму.

                                               Демон з якоїсь анімешки

Розділ 11

Два місяці

Меч справді виявився подарунком, а не підлістю. Цю істину Ярослав усвідомив через два місяці мук та три тижні звикання. Звикання до себе. До меча він звик за два дні і в той же час зрозумів, що не зможе розлучитися з ним, не дивлячись ні на що. Меч був найулюбленішим із кошмарів. Як батіг для мазохіста.

З-за меча він ледве не втратив руки. Навіть Ярен злякався настільки, що коли знайшов невловимого цілителя академії, ледь не прибив його.

З-за меча майже місяць блукав гуртожитком як привид і зривав злість на знайомих, якимось дивом не посваритися з ними на віки вічні. Зі знайомими йому пощастило. Таких терплячих та розуміючих людей зустріти можна нечасто. Точніше пощастило з малознайомими близнюками, які яскраво описали свої відчуття у перші тижні навчання у майстра меча. Близнюки були з військового клану. Навчали їх серйозно, не роблячи знижок на вік. А починалося серйозне навчання років із семи, до цього віку вивчення необхідних майбутнім воїнам основ нагадувало гру. Тож Ярославу ще пощастило. Його дитинство було практично безхмарним.

Через меч у Ярослава спочатку боліло все тіло, потім лише голова, а потім він деякий час взагалі ні на що не реагував. Ярен мав свою методику навчання. Ельфійську. Те, що учень людина його чомусь не зупинило.

Коли Ярослава два дні рвало через випите зілля ельфійського походження, котре за задумом Ярена повинно було додати учневі витривалості, садист стояв поруч і посміхався. Витривалості зілля, до речі, не додало. Тільки Ярослав у цьому не зізнався, тримаючись на впертості та небажанні відчувати на собі дію чергового зілля. Через деякий час він запідозрив, що ельф саме цього зіллям і домагався. Але уточнювати не став. Адже все одно нічого не зміниш.

У підсумку, трохи більше ніж через два місяці, в якийсь із днів, після чергового тренування, Ярослав несподівано відчув себе втомленим, але задоволеним. Помітив, що одягнений у незнайомі штани, широкі та жовті. Хто його обрядив у це неподобство хлопець так і не згадав. Крім штанів на ньому була мотузочка з прив'язаною до неї колючкою рослинного походження. Звідки взялася ця прикраса, Ярослав теж не знав, але виявилося, що його на шию повісила Ладане. Навіщо, дівчина не зізналася. Ще був металевий браслет на правому передпліччі. Весь подряпаний, подекуди погнутий. Замінник щита ельфійського походження. Браслет Ярославу не сподобався. Сильно не сподобався. Здається, це через нього він мало не залишився без руки. Підставляти таку ненадійну з вигляду штуку під чужий меч можуть собі дозволити тільки ельфи і дажани, у всіх інших спритності не вистачить, щоб не дати зісковзнути мечу противника на незахищену ділянку руки. Власне, саме це з Ярославом і сталося.

Перебував Ярослав на знайомій галявині біля однієї зі стін академії. Стояв босоніж на невитоптуваній траві, витріщався на стіну і прислухався до відчуттів у голій спині, котру припікало сонце. Ельф тут також був присутній. Він підпирав собою стіну, чухав свіжий шрам на плечі і посміхався. Драконів меч був до третини увігнаний у стіну поруч із його вухом. Як він там опинився, Ярослав не пам'ятав. Він взагалі нічого не пам'ятав, якісь уривки, не більше.

— Приведи себе в порядок, — сказав Ярен, відходячи від стіни.

— В порядок? — здивувався Ярослав. Йому було добре, отже, все гаразд.

— Тебе діти лякаються, — пробурчав ельф.

— Правда? — дітей довкола не спостерігалося, та й у стінах академії їх не було, наскільки Ярослав знав. А своїх походів у місто, якщо вони були, хлопець чомусь не пам'ятав. Як і багато чого іншого.

— Правда, — серйозно підтвердив ельф. — У мене прохання, мабуть, воно здасться тобі дивним. Постарайся більше не ховатися в собі. Ніколи. Що б з тобою не відбувалося, і з якими труднощами ти не зіткнувся б. Ти в такому стані зовсім не розумієш, що робиш. Можеш якось дуже пошкодувати про свої дії.

— Добре, — сказав Ярослав. Сил на суперечку він не мав. Та й не знав він, про що сперечатися, просто відчував, що посперечатися не завадить. А йому хотілося спати.

Меч залишив стіну легко і без жалю. Черевики знайшлися за дверима. Сорочка валялася поряд. А куртка зустрілася на сходах. Дірок на ній побільшало і плям невідомого походження теж. Такою курткою знехтував би навіть бомж, але Ярослав її підібрав і навіщось поніс у свою кімнату, просунувши палець у петельку-вішалку. Він так і заснув з курткою обійнявши.

Куртка чомусь пахла димом, і Ярославові наснився пікнік із шашликами. Біля якоїсь напівзнайомої посадки, поряд із сіном, що сохло на сонці. У посадці цвіли акації, вітер зплітав дим із медовим ароматом і шелестів високою блідою травою, яка через власну дурість виросла між деревами. А білобрисий хлопчисько лежав на розстеленому мамою покривалі і спостерігав за жовтим сонечком, що повзло по травинці.

Розбудив Ярослава Кіого. Розштовхав, відчинив вікно, стягнув з ліжка, відібрав куртку, натомість всучив бритву і посадив перед дзеркалом. Дзеркало з Ярослава вимело залишки сну. Він від нього шарахнувся і впав на підлогу.

— Це ще нічого. Ти не бачив себе до того, як Сан підрізала тобі бороду, — зауважив Кіого.

— Тьху, — коротко прокоментував Ярослав і повернувся на місце.

З дзеркала на нього дивилося щось із клочкуватою рослинністю на підборідді, немитою шевелюрою та загальною занедбаністю на обличчі. Очі у відображення були червоні й дикі, як у людини, насильно відірваної від комп'ютера в той момент, коли вона майже перебила всіх ворогів у страшенно захоплюючій стрілялці.

Спроби привести себе до ладу себе зайняли більше години. З відрослим волоссям Ярослав вирішив змиритися, спробував переконати себе, що воно йому личить. Бороди і вусів безжально позбувся. Жовті штани викинув. Куртку навіщось засунув під ліжко. Чиста сорочка виявилася мала в плечах, довелося відправити Кіого на пошуки більшого розміру. Поки Кіого шукав, Ярослав крутився біля дзеркала, намагаючись роздивитися фігуру. Великих м'язів так і не помітив, чому сорочка жала в плечах не зрозуміла, чому меч перестав бути важким — теж. А ще кудись зник майже місяць його життя. Натомість з'явилася всепоглинаюча лінь. Не хотілося нічого робити, навіть спати. Сісти б, безглуздо дивитись у дзеркало і не рухатись. Але ж не дозволять. Обов'язково знайдуться добрі душі, стурбовані його самопочуттям. Одна з них зараз шукає сорочку.