Читати книгу - "Історія світу в 10 1/2 розділах"

не погоджується. Полковник Ферґюссон уже давно припинив спроби зрозуміти, як так вийшло. Як же дитина, що її він найдужче любив, не успадкувала ні його чуттів, ні поглядів на світ, які він із такими труднощами здобув? Це було прикро. Якби він не любив її всім серцем, то вважав би релігійною ідіоткою. І все одно, попри все, попри цей живий, утілений доказ, полковник зберігав віру в те, що світ здатен рухатися вперед, віру в людський поступ, у те, що забобони колись буде подолано. А проте це все було дуже дивно.

Цок-цок-цок-цок. Цок. Звук над головою не стихав. Чотири-п’ять гучних клацань — тиша — глухе відлуння. Полковник помічав, що цокання відволікає Аманду від читання, хоча та цього не показувала. Просто він уже відчував такі речі, стільки проживши поряд. Він точно розумів, що вона не по вуха заглибилась у свого превелебного Авраама. І розумів: вона сама винна, що він її так добре знає. Казав же їй вийти за того лейтенанта, який просив її руки — його імені полковник уже не міг згадати. Вона й щодо цього сперечалася. Казала, що любить батька більше, ніж того залицяльника у формі. Полковник казав, що це не причина, та й узагалі, він просто помре при ній, і все. Аманда плакала й казала, що йому не треба так говорити. Але ж він мав рацію, хіба ні? Саме це й мало статися, а то як же?

Аманда Ферґюссон тепер поклала книжку на коліна й стривожено поглянула на стелю. Той жук віщував недобре. Усім відомо, що такий звук — прикмета смерті когось у домі протягом року. Це давнє повір’я. Вона поглянула на батька — чи той спить. Полковник Ферґюссон заплющив очі й рівно, глибоко, як ковальський міх, дихав носом. Але Аманда знала його досить добре, щоб розуміти: він удає. Це дуже на нього схоже. Він завжди хитрував з нею.

Як і тоді, коли він повіз її в Дублін одного вітряного лютневого дня в 1821 році. Аманді було сімнадцять, і тоді вона всюди носила з собою альбом, як сьогодні — релігійні брошури. Її тоді дуже схвилювала новина про виставку в Єгипетській залі Баллока на Піккаділлі в Лондоні — там показували Велику Картину месьє Джерріко завдовжки 24 фути, а висотою 18, на якій була зображена врятована після кораблетрощі частина команди французького фрегата «Медуза» на плоту. Вхідний квиток — 1 шилінг, опис — 6 пенсів; і 50 тисяч глядачів заплатили за те, щоб поглянути на новий шедевр закордонного мистецтва, який демонструвався поряд із постійною експозицією — великою колекцією скам’янілостей містера Баллока (25 тисяч одиниць) і «Пантеріоном» — виставкою опудал диких звірів. Тепер полотно привезли в Дублін, де його виставили в Ротонді: вхід — 1 шилінг 8 пенсів, опис — 5 пенсів.

Батько вибрав Аманду з-поміж шістьох дітей під приводом її не по роках великих успіхів в акварелі — принаймні так заявив полковник Ферґюссон, учергове пояснюючи свою природну симпатію. Тільки от пішли вони не до Ротонди, як він обіцяв, а на конкурентний атракціон, який рекламували в щоденному листку новин і оголошень Saunder’s — той самий, що не дав Великій Картині месьє Джерріко такого успіху в Дубліні, як у Лондоні. Полковник Ферґюссон повів дочку до Павільйону, де вони подивилися рухому морську панораму Маршалла, що зображувала аварію французького фрегата «Медуза» і його нещасливий пліт. Місце у передніх рядах — 1 шилінг 8 пенсів, у задніх — 10, дітям передні місця за півціни. «У Павільйоні завжди тепло завдяки спеціально облаштованому пічному опаленню».

У той час коли в Ротонді демонстрували просто двадцять чотири фути на вісімнадцять нерухомого кольорового полотна, тут показували приблизно 10 тисяч квадратних футів рухомого. Перед глядачами виникали й поступово розгорталися величезні картини: не одна-єдина сцена, а вся історія кораблетрощі пройшла перед їхніми очима. Епізод за епізодом кольорові лампи рухалися полотном, а оркестр надавав подіям драматизму. Це видовище завжди зворушувало публіку — вона аплодувала, і полковник Ферґюссон сильно штовхав дочку в бік на особливо виразних моментах видовища. У шостій сцені бідолашні французи на плоту були показані приблизно в тих самих позах, як їх уперше зобразив месьє Джерріко. Але наскільки грандіозніше, зазначив полковник Ферґюссон, бачити їхнє благання рухомим і в супроводі музики, про яку він навіщось сказав, що та зветься «Хай живе Енріко».

— Це крок уперед, — захоплено відзначив полковник, виходячи з Павільйону. — Художникам доведеться посунутися зі своїми пензлями.

Аманда нічого не сказала, але наступного тижня знову поїхала до Дубліна з одним зі своїх п’яти братів-сестер — і цього разу все-таки пішла до Ротонди. Там на неї справило велике враження полотно Джерріко, яке, попри свою нерухомість, було для неї значно більше сповнене руху, світла й навіть музики — так, на свій лад воно містило їх більше, ніж ота вульгарна Панорама. Саме це дочка й розповіла батькові, повернувшись.

Полковник Ферґюссон на таку впертість і зухвальство тільки поблажливо покивав, але зберігав спокій. Та 5 березня він між іншим показав своїй улюбленій дочці свіже оголошення в Saunder’s: там було сказано, що містер Баллок знизив — очевидно, був змушений, відзначив полковник — ціну за квиток на своє нерухоме видовище до всього-на-всього десяти пенсів. Наприкінці місяця полковник Ферґюссон переказав їй новину, що оту французьку картинку в Ротонді вже й закрили через брак глядачів, тоді як рухому панораму Маршалла й далі показують тричі на день публіці, яка гріється спеціально облаштованим пічним опаленням.

— Це рух уперед, — повторив полковник у червні того ж таки року, сходивши на прощальну виставу до Павільйону вже без компанії.

— Сама по собі новизна — ще не ознака цінності, — відповіла дочка, дещо надто зухвало як на свої літа.

Цок-цок-цок-цок. Цок. Удаваний сон полковника Ферґюссона дратував його дедалі сильніше. Хай йому чорт, думав він, як же важко вмирати. От не дають просто вмерти і все, так, як хочеш. Треба помирати на умовах інших людей — і це така нудьга і тягомотина, хоч як ти їх любиш. Він розплющив очі й приготувався виправити дочку вже кількасотий раз за їхнє спільне життя.

— Це любов, — раптом сказав він. — Любов — і більш нічого.

Аманда відвела здивований погляд від стелі й поглянула на нього повними сліз очима.

— Доню, та це шлюбний поклик жука xestobium rufo-villosum, Господи Боже мій. Усе так просто. От посади одного такого в коробочку і постукай по столу олівцем — він зробить точно те саме. Подумає, що