Читати книгу - "Хмари"

- Годі вже з нас тієї поезії! Давай браться знов до прози, - сказала Катерина, сідаючи знов за шиття.

- Що ж ми теперечки будемо робить? - спитала Ольга.

- Будемо обідать, а по обіді будемо гулять в Царському садку, і вже не в інститутських сукнях.

- А в якій одежі ми підемо в Царський садок? - спитала Ольга, дуже цікава убраться в довге убрання, в котре вона ще зроду не вбиралась.

- Для мене все одно, в яке б не одягтись, - сказала Катерина.

- Серце! душко сестричко! Прийди до нас та будемо вбираться вкупі! - просила Ольга, і її думка розвеселилась тим, як вона буде одягаться в довгу сукню.

По обіді Ольга й Катерина почали вбираться в довгі сукні, довго вертілись перед дзеркалом і надвечір вийшли з своїми матерями гулять, їм було дуже незручно йти в довгих сукнях, в котрих шлейфи плутались і спиняли їх на ході. Обидві вони говорили по-французькій. Їм чудію було, що вони ходять попросту на вулицях, між усякими людьми, котрі сновигали поруч з ними і часом не звертали їм з дороги. Один міщанин ненароком штовхнув Ольгу в лікоть на тротуарі.

- Он, лишко мені! Яке мужицтво! Які киргизи! - пищала Ольга, обертаючись до матері, котра йшла слідком за нею. Жадібними очима оглядали молоді дівчата прохожих, неначе вони бачили їх вперше. Вони повернули на гору до пам'ятника князя Владимира, [61] де ввечері гуляло дуже багато людей. Вийшовши на високу гору, вокн стали проти самого пам'ятника, щоб перевести трохи дух. Над самісіньким краєчком гори стояли рядками гуляючі люди й дивились на широку картину, котра полотном розстелялась сливе під самісінькими ногами. Внизу був спуск з Хрещатика на Поділ, по котрому валкою їхали екіпажі, рядками йшли й на гору і з гори прохожі. Ще нижче вилось шосе над самісіньким дніпровим берегом, ховаючись за високою горою ік полудню. І там тяглись екіпажі й прості волові вози. Ще нижче протікав широкий синій Новий Дніпро попід самим Подолом. На Дніпрі стояли й плавали барки, плоти. Плисковаті широкі острівці, поділені самовілками й рукавцями, зеленіли лозами й сінокосами. На їх цілими купами жовтіли, синіли й червоніли лучані квітки. За Дніпром, за білою смугою піску, на всі боки чорніли бори до самого краю обрію, скільки можна було засягти оком, ледве підіймаючись в далеку Чернігівщину. Ближча смужка лісу була зелена, дальша смуга була синя, а ще далі синів і чорнів ліс, неначе накритий тонким синім покривалом, і зливався з синім небом. На північ од Владимирового пам'ятника глибоко внизу лежав Поділ з церквами й золотоверхими монастирями, вганяючись далеко плисковатим клином в Дніпро. На південь од пам'ятника підіймались гори, де був розкинутий Царський садок, а під горою, в глибокім яру, коло самого шосе, стояла висока колона старого пам'ятника Владимира. Сонце ховалось за межигірський бір, котрий од того став ще чорніший, а далекі озерця на оболоні під тим бором і річка Почайна [62] горіли, наче розтоплене золото. На тій картині блищали всякі фарби, якими тільки можна було закрасити її: там було й синє небо, і синій Дніпро, і біла смуга піску, чорні бори й зелена оболонь, і зелені острівці, і червоне небо на заході, і червона, як жар, вода під чорними межигірськими борами. Судна на Дніпрі, екіпажі й прохожі на шосе, на спуску, на подільських вулицях - все те давало жизні тій великій картині й зганяло з неї мертвий спокій природи.

Вечір був тихий та ясний. На тротуарі, котрим були обвиті самі крайки гір, обсаджених тополями, стояли ряднами гуляючі люди й милувались чудовим виглядом. Степанида й Марта й собі стояли з дочками проти самого пам'ятника. Хто тільки виходив на гору, то дивився на молодих паннів, а найбільше на Ольгу. Ольга вже хотіла обернуться, щоб глянуть на свій інститут, на те вікно, де пройшли її дитячі літа, але не встигла вона знайти того вікна, як її вразила дуже оригінальна картина коло пам'ятника.

На широких і високих східцях п'єдесталу сиділи рядками молоді паничі. То були студенти університету. По їх блідих лицях і очах, дуже веселих, по їх веселій розмові й жартах не трудно було вгадать, що та компанія тільки що скінчила екзамени і, мабуть, щасливо скінчила. Постава їх постатів на східцях була дуже вольна і через те дуже граціозна. Дехто трохи не лежав, дехто сидів, підобгавши ноги, дехто простягнув їх на всю довжину. Деякі поскидали картузи й порозкидали по східцях. Більша половина з їх курила, лузала насіння, кусала горіхи, обсипаючи лушпинням чавунні східці й траву.

Ольга обернулась, вгледіла той гурт і повернулась до матері, промовивши. "Пхе! як вольно держать себе студенти!"

- Пхе! - сказала й Катерина.

- Пхе! неначе інститутки нижчого класу! - додала Ольга.

- Нема на їх нашої маркізи! - писнула Катерина.

- Наша молоднеча так розпустилась, що й ходить по вулицях небезпечно! - промовила Марта Сидорівна.

- Ще й насіння лузають! Чи ти ба! Неначе сільські парубки! - прикинула Степанида.

- Мамо! який то бриль на одному студентові! Чи провансальський, чи тірольський! - аж крикнула Ольга.

- Де там! То український бриль, мужицький! - сказала їй мати.

- Пхе! Мужицький! А я думала, що тірольський, - промовила Ольга.

- Якби пак тірольський, то ще б нічого! - знов прикинула Степанида з філософською міною.

- Мамо! що то на одному студентові? Така одежа, як на мужиках! - аж крикнула Ольга. - І такі широчезні...

Ольга не насмілилась назвать тих широчезних шароварів і зупинилась.

- То мужицьке українське убрання, - промовила Марта Сидорівна. - Бог зна, що буде далі! Швидко не можна буде по вулицях ходить! - сказала вона, важко зітхнувши, неначе її на вулиці ждала смерть од тієї української свити й бриля.

- Але вони їдять надворі! - крикнули обидві інститутки. - Ой, mon Dieu! [63] Ото якби побачила наша маркіза! Поїдьмо в інститут та розкажім все чисто! Ото буде сміху!

Жахаючись трохи демократичної групи молодих паничів, обидві