Читати книгу - "Затьмарення, Філіп Кіндред Дік"

як одного дня він несподівано для самого себе заб’є ідеальний косяк, і його помістять у гелій під скло у „Констіт’юшн-Голл“ як частину американської історії поряд із іншими, так само важливими об’єктами. Пригадуючи минуле,— подумав Фрек,— навіть той день, коли ми з Джимом Беррісом сиділи в „Фіддлерз“... навіть тоді було краще. Це почалося з Джеррі, — вирішив він, — ось що сюди насувається, те, що забрало від нас Джеррі. Як такі прекрасні дні, події й моменти можуть так швидко зійти на пси, і без жодної на те причини, без жодної справжньої причини? Просто — змінитися. Безпричинно».

— Я їду,— сказав Фрек Лакмену й Арктору, котрі спостерігали, як той заводить авто.

— Та ні, чувак, лишайся, — мовив Лакмен з приязною усмішкою. — Ти нам потрібен. Ти ж наш брат.

— Не, я звалюю.

З будинку обережно вийшов Берріс. У руці він тримав молоток.

— Помилились номером,— закричав він, дуже поволі просуваючись уперед, час від часу зупиняючись і дивлячись перед собою, мов крабоподібна істота в кіно.

— Нащо цей молоток? — запитав Лакмен.

— Щоб двигун полагодити, — відказав Арктор.

— Подумав прихопити його з собою, коли побачив у домі, — пояснив Берріс, боязко підступивши до «Олдсмобіля».

— Найнебезпечнішою є та людина,— проказав Арктор, — котра боїться власної тіні.

Це було останнім з того, що, від’їжджаючи, почув Фрек; він задумався над тим, що Арктор мав на увазі: що як він говорив про нього, про Чарльза Фрека? Йому стало соромно. Але, бляха-муха, який сенс лишатися, коли там такі розборки? Хіба це боягузтво? «Ніколи не втручайся ні в які розборки!» — нагадав він собі; це було його життєве кредо. Тож він, не озираючись, поїхав геть. «Нехай собі мочать одне одного, — подумав Фрек. — Кому вони потрібні?» Однак Фреку було прикро, справді прикро залишати їх, ставши свідком такої зловісної зміни, і він знову замислився над тим, що б це могло означати, однак раптом йому подумалося, що все ще знову може змінитися й налагодитися, і це його підбадьорило. Власне, від цього в його голові навіть виникла коротка фантазія, яка розгорталася, поки він оминав невидимі поліцейські машини:

ВОНИ ВСІ СИДІЛИ, ЯК КОЛИСЬ

З ними були навіть ті, хто вмер або в кого поїхав дах, як у Джеррі Фебіна. Вони всі сиділи у чомусь на кшталт ясного прозорого світла, не денного, а якогось навіть кращого, такого, що нагадувало море, яке розтікалося як під, так і над ними.

Донна та кілька інших чувіх виглядали так звабливо — на них були ліфи з зав’язками на шиях та сексуальні штанці або топи з глибокими вирізами без бюстгальтерів під ними. Він чув музику, хоча й не міг визначити, що це був за трек і з якого альбому. «Можливо, Гендрікс! — подумав він. — Ага, старий трек Гендрікса, або от зараз — це вже Дженіс Джоплін. Усі разом: Джим Кроче і Дженіс Джоплін, а особливо Гендрікс. „Перш ніж я помру, — бурмотів Гендрікс, — дайте мені пожити так, як я хочу“». А тоді фантазія раптово перервалася, адже він згадав, що Гендрікс помер і як саме помер Гендрікс, а також Джоплін, не кажучи вже про Кроче. Гендрікс і Дженіс Джоплін загнулися від передозування героїном — і він, і вона — двоє таких чудових кльових людей, двоє шаленців, — і Фрек пригадав, як чув, що менеджер Дженіс лише час від часу видавав їй по кілька сотень баксів; вона не могла отримати все, що заробила, через свою наркотичну залежність. А тоді в його голові залунала її пісня All Is Loneliness, і він заплакав. І в такому стані він поїхав далі, додому.

Сидячи зі своїми друзями у вітальні й намагаючись визначити, чи йому потрібен новий карбюратор, чи відновлений карбюратор, а чи модифікований карбюратор із колектором, Роберт Арктор відчував постійний мовчазний нагляд, електронну присутність голосканерів. І від цього йому було добре.

— Виглядаєш задоволеним, — мовив Лакмен. — Якби мені потрібно було викласти сотню баксів, то я навряд чи був би щасливим.

— Я вирішив проїхатися вулицями, доки не натраплю на такий самий «Олдсмобіль», як у мене, — пояснив Арктор, — а тоді просто зняти з нього карбюратор і нічого не платити. Як це роблять усі наші знайомі.

— Особливо Донна,— погодився з ним Берріс.— Шкода, що вона зайшла тоді в будинок, коли нас не було вдома. Донна краде все, що може підняти, а як не може, то дзвонить своїм друзякам-грабіжникам — вони приїжджають і виносять це для неї.

— Розкажу вам історію, яку я чув про Донну, — сказав Лакмен. — Бачте, одного разу Донна кинула в один із цих автоматів для продажу марок четвертак, у цих автоматах всередині котушка з марками, але автомат виявився несправним і просто продовжував видавати марки одну за одною. Зрештою вона наповнила ними цілий кошик для продуктів. А автомат і далі продовжував їх видавати. Зрештою вона набрала — вони з її друзяками-грабіжниками їх перерахували — понад вісімнадцять тисяч п’ятнадцятицентових поштових марок США. Що ж, усе було круто, окрім того, що Донна Готорн і гадки не мала, що з ними робити. Вона за все життя не написала жодного листа, окрім того, що надіслала своєму юристу, аби той засудив якогось чувака, котрий намахав її на наркоті.

— Донна таке робила? — перепитав Арктор. — У неї є адвокат, який береться за нелегальні справи? Як їй це вдалося?

— Мабуть, просто каже, що чувак висить їй бабло.

— Уявляю собі: злий лист від цього адвоката з приводу продажу наркоти: плати або підеш під суд! — сказав Арктор, захоплюючись вигадливістю Донни, як він це часто робив.

— Хай там як, — продовжив Лакмен, — ось у неї вже цілий кошик з принаймні вісімнадцятьма тисячами американських п’ятнадцятицентових марок. І що їй, в біса, з ними робити? Продати їх знову на поштамті не можна. У будь-якому разі, коли працівники пошти приїдуть обслуговувати автомат, вони довідаються, що той загнувся, і якщо хто-небудь з’явиться перед поштовим віконцем з усіма тими п’ятнадцятицентовими марками, а особливо з цілою котушкою, бляха, вони одразу ж усе зрозуміють; насправді вони вже чекатимуть на Донну, чи не так? Тож вона поміркувала про це — звісно ж, після того як поклала котушку марок у свій MG і поїхала звідти геть — і зателефонувала