read-books.club » Сучасна проза » Місіс Делловей, Вірджинія Вулф 📚 - Українською

Читати книгу - "Місіс Делловей, Вірджинія Вулф"

248
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Місіс Делловей" автора Вірджинія Вулф. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 38 39 40 ... 57
Перейти на сторінку:
на нього, звивався вугром і був самовпевнений, на всіх вітрилах мчався він пихато по Вайт-Голлу. І чи хоч раз Елізабет подумала про бідолашну міс Кілман, яка любила її без заздрості, для якої вона була ланню на весняній галявині, місячним світлом на тихій воді? Вона втішалася своєю свободою. Повітря таке п’янке й свіже. Не те що в задушливому Універмазі армії і флоту. Тепер їй здалося, що вона скаче на коні, ніби галопує по Вайт-Голлу; і на кожний порух автобуса струнке тіло в плащі кольору лані легко відповідало власним порухом, немов вершник, немов різьблена фігура над водорізом корабля, коли легкий вітерець лопотів її одягом; спека надала щокам блідості фарбованого дерева; а її гарні очі, не наражаючись на нічий погляд, дивилися вперед, невидющі, блискучі, з кричущою невинністю статуї.

Якби міс Кілман постійно не торочила про свої негаразди, то з нею було б легше. Хіба ні? А якщо цілими днями пропадати у всіляких комітетах (вона майже не бачила його в Лондоні) і полегшувати життя бідним, як це робив її тато, тоді вже не знати хто… якщо міс Кілман саме це має на увазі, коли говорить про християнство; тут дуже складно щось сказати напевно. Так, так, вона хоче проїхати трошки далі. Ще пенні до Стренду?[32] Ось, будь ласка, пенні. Вона під’їде до Стренду.

Вона любить хворих. А тепер будь-яке поле діяльності доступне жінкам вашого покоління, сказала міс Кілман. Тож вона може стати лікарем. Вона може стати фермером. Тварини також часто слабують. Може взяти у володіння тисячу акрів, мати у своєму підпорядкуванні людей. Вона б навідувала їх удома. Ось Сомерсет-гаус[33]. Так, можна стати хорошим власником ферми, і досить дивно, але на цю думку її наштовхнув, хоч і не без участі міс Кілман, передусім Сомерсет-гаус. Такий чудовий, серйозний, такий великий і сірий. Їй подобалося, що тут працювали люди. Їй подобалися, немов із сірого паперу, он ті церкви, що стримували натиск Стренду. Тут усе геть інакше, ніж у Вестмінстері, думала вона, виходячи на Чансері-лейн.

Усе таке серйозне, таке ділове. Словом, вона обов’язково здобуде якийсь для себе фах. Стане лікарем, матиме ферму, можливо, пройде до парламенту, якщо вважатиме за потрібне, і до всього цього її спонукав Стренд.

Швидко несли ноги перехожих у нагальних справах, камінь до каменя клали мозолисті руки, а голови були зайняті не звичайною балаканиною (порівнюючи жінок з тополями — що водночас доволі мило і страшенно нерозумно), але думками про кораблі, бізнес, закони, управління, тож з огляду на всю цю статечність (вона була в Темплі[34]), на всю цю радість (тут була річка), на всю цю набожність (тут була церква), вона твердо вирішила — хай би що казала мама — вона таки стане лікарем або фермером. Але, певна річ, їй трохи ліньки.

Ліпше про це нікому навіть не казати. Подумають: легковажна. Усе це скидалося на почуття, що охоплює людину, коли вона опиняється на самоті, — будинки, невідомо ким споруджені, скрізь юрми людей, що повертаються із Сіті, — і це почуття значно сильніше, ніж будь-який священник у Кенсінґтоні, ніж будь-яка книжка міс Кілман, бо воно розбурхує все сонне, неповоротке й боязке на піщаному дні свідомості і враз пробиває над собою зашкарублу поверхню, немов дитя протягує раптом ручки; саме так і є: зітхання, потягування, порив і відкриття, що залишається назавжди, а тоді знову все опускається на піщане дно. Треба повертати додому. Треба переодягатися до вечері. Але котра година? Де ж це годинник?

Кинула оком уздовж Фліт-стріт[35]. Трохи пройшлася в напрямку до собору святого Павла, неквапом так, ніби проникала в чужий будинок і тепер зі свічкою в руці навшпиньки оглядала його й тремтіла, щоб господар, бува, не розчахнув двері навстіж спальні і не запитав, що це вона тут робить; не наважувалася вона зайти в якийсь незвичний завулок, спокусливу бічну вуличку, як не наважилася б відчинити двері незнайомого будинку, які ведуть до спальні, вітальні або ж просто до комори з продуктами. Ніхто з Делловеїв не походжає щодня по Стренду, вона — зачинателька, що відбилася від своїх, виявивши ініціативу, довірившись сама собі.

Багато в чому, вважала мама, вона нітрохи не зріла, усе ще дитя, прив’язане до ляльок і старих капців, таке собі досконале немовля; і це дуже добре. А ще, певна річ, в родині Делловеїв існувала традиція йти на державну службу. Абатиси, начальниці, шкільні директорки, сановниці в жіночому царстві, хоча ніхто з них нічим так і не прославився, та все ж. Вона пройшла дещо далі в напрямку собору святого Павла. Їй подобався тутешній гамір — привітний, сестринський, материнський, братський. Він здавався їй дуже хорошим. Аж тут долинув страшенний гуркіт, ще й засурмив (безробітний) у сурми і щось затарабанило в гаморі — військовий оркестр; люди марширували; але якби тут хтось помирав — якби тут якась жінка, скажімо, дихнула своїм останнім подихом, а свідок цього найдостойнішого її вчинку відчинив би вікно в її кімнаті і поглянув униз на Фліт-стріт, то цей гамір, цей військовий оркестр, що долинув би до нього, здався б йому переможним, заспокійливим, безстороннім.

Гамір не був свідомо вчинений. У ньому не відчувалося визнання якогось щастя чи долі, і саме з цієї причини втішав навіть тих, хто приголомшено споглядав останній тремт свідомості на обличчях вмираючих. Людська забудькуватість може боляче зачіпати, невдячність ранити, але цей голос витікав безконечно, рік за роком, вбирав у себе геть усе: ось цю обітницю, цей фургон, це життя, цю процесію — усе це він загортав і ніс далі, так само нестримний льодовик повзе й підхоплює уламки кісток, блакитну пелюстку, дуби і котить їх далі.

Вона й не підозрювала, що вже так пізно. Ох, і не сподобалось би мамі її мандрування. Вона повернула у зворотний бік Стренду.

Пориви вітру (незважаючи на спеку, вітер не стихав) пригнали тонку чорну вуаль на сонце й затулили нею Стренд. Обличчя зблякли, автобуси втратили блиск. А хмари — хоч і були, та як ті білі гори, тому хотілося взяти до рук сікач і накраяти собі тієї білизни, а зі своїми широкими золотими схилами з лужками навколо небесних літніх садків вони скидалися на зручні осідки богів, що зібралися на якусь раду у височині, — усе ж таки невпинно рухалися. Ніби після обміну сигналами, відповідно до заздалегідь задуманого плану, якась вершина починала зникати, або навіть ціла пірамідальна вежа, що довго залишалася незмінною,

1 ... 38 39 40 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місіс Делловей, Вірджинія Вулф», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Місіс Делловей, Вірджинія Вулф"