read-books.club » Сучасна проза » Місіс Делловей, Вірджинія Вулф 📚 - Українською

Читати книгу - "Місіс Делловей, Вірджинія Вулф"

91
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Місіс Делловей" автора Вірджинія Вулф. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Місіс Делловей, Вірджинія Вулф» була написана автором - Вірджинія Вулф, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Сучасна проза".
Поділитися книгою "Місіс Делловей, Вірджинія Вулф" в соціальних мережах: 

Коли молодість з усіма її пристрастями й бурхливими переживаннями вже позаду, коли більшість із важливих рішень у житті вже прийнято і людина зупиняється на порозі зрілості, цілком природно, що вона раптом відчуває необхідність озирнутися назад і оцінити пройдений шлях. Роман «Місіс Делловей» (1925) британської письменниці Вірджинії Вулф (1888–1942), який критики часто порівнюють з «Уліссом» Джеймса Джойса, розповідає про один день із життя Клариси Делловей, залюбленої в життя лондонської леді з вищих ешелонів британського суспільства. Чудовий червневий день занурює її в спогади про щасливі молоді роки. Клариса розмірковує про свій вибір вийти заміж за надійного й статечного Річарда Делловея, відмовивши екстравагантному Пітеру Волшу, якого вона палко кохала. Річард був її опорою впродовж усіх цих років, і вона прожила з ним щасливе життя, однак вагання й досі не дають їй спокою. Якщо рішення було правильним, чому ж тоді серце щемить від однієї згадки про ті далекі літні дні?

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 ... 57
Перейти на сторінку:

Вірджинія Вулф

Місіс Делловей

УДК 821.111’06-312.5.03=161.2

В88

Вірджинія Вулф

В88 Місіс Делловей / Вірджинія Вулф; переклад з англ. Тараса Бойка. — Київ: Комубук, 2022. — 232 с.

ISBN 978-966-97490-4-8

УДК 821.111’06-312.5.03=161.2

Переклад Тараса Бойка

Дизайн обкладинки та ілюстрації Богдани Давидюк

ISBN 978-966-97490-4-8

© Комубук, українське видання, 2022

Всі права застережено

Місіс Делловей сказала, що сама купить квіти. Бо в Люсі сила-силенна роботи. Треба ще двері зняти з петель, прийдуть хлопці від Румпельмаєра. А який чудовий ранок, подумала Клариса Делловей, такий свіжий, немов створений для дітей на пляжі.

Як же весело! Наче пірнаєш! Їй так було щоразу, коли під тихий скрип петель, ніби й зараз чутний, вона відчиняла скляні двері на терасу і пірнала в повітря Бортона. Таке свіже, таке спокійне, звісно, тихіше, ніж тепер, ранкове повітря, немов ляскіт хвилі, поцілунок хвилі, холодне, пронизливе і все ж (для вісімнадцятирічної дівчини) урочисте; стоячи біля прочиненого вікна, вона відчувала, як ось-ось трапиться щось жахливе, дивилася на квіти, на оповиті туманом дерева, а граки то здіймалися, то падали донизу, стояла й дивилася, аж поки Пітер Волш не сказав: «Роздуми серед овочів?» — наче так? «Я надаю перевагу людям, а не цвітній капусті» — так наче? Він сказав це, здається, за сніданком одного ранку, коли вона вийшла на терасу. Пітер Волш. Днями він повернеться з Індії, у червні чи липні, вже й забула коли, бо листи його страшенно нудні; пам’ятаються його примовки, його очі, кишеньковий ножик, його усмішка, його бурчання, і коли мільйони речей назавжди зникли — хіба не дивно! — кілька таких фраз про капусту.

Якусь мить вона стояла на краю тротуару, чекаючи, поки проїде фургон. Чарівна жінка, — подумав про неї Скруп Первіс (він знав її, як знають людей по сусідству у Вестмінстері); щось у ній є пташине, схожа на сойку: така зеленкувато-блакитна, легенька, жвава, хоча вже має за п’ятдесят і після хвороби геть посивіла. Вона стояла там, не помічаючи його, чекаючи, щоб перейти, з дуже прямою поставою.

Коли живеш у Вестмінстері — скільки вже років? Та більше ніж двадцять, — навіть серед вуличного руху або ж прокинувшись уночі — Клариса була в цьому певна, — відчуваєш цю особливу врочисту тишу, якусь невимовну паузу, тривогу (хоча це в неї, кажуть, могло бути через ускладнення на серце після грипу) перед тим, як проб’є Біґ-Бен. Ось! Дзижчить. Спочатку мелодійне попередження, а вже потім незворотно — година. Свинцеві кола розходяться в повітрі. Які ж ми дурні, думала вона, переходячи Вікторія-стріт. Тільки небу одному відомо, чому нам все це так подобається, чому саме так ми все це бачимо, вигадуємо, роздуваємо, руйнуємо і щомиті створюємо заново; а тим часом найгірші нетіпахи, найганебніші нікчеми, які підпирають пороги (випивають те, що їх губить), займаються тим самим; їм нічого не заподіють, оце вже точно, ніякі парламентські укази: вони люблять життя. В поглядах перехожих, гойдалках, волоцюгах і плентанні; у ревінні й галасі; в екіпажах, автомобілях, автобусах і фургонах; у живих рекламах, які човгають погойдуючись; у духових оркестрах і катеринках; тріумфі та брязкоті, в дивному високому співі аероплана над головою було те, що вона так любила. Життя. Лондон. І цю червневу мить.

Авжеж, середина червня. Війна закінчилась, але не для таких, як місіс Фокскроф, вона учора ввечері в посольстві краяла собі серце, що вбили того милого хлопця і тепер заміський будинок дістанеться небожеві; чи леді Бексборо, яка, кажуть, відкривала доброчинний розпродаж, тримаючи в руці телеграму про загибель Джона, свого улюбленця; але війна закінчилася, Богу дякувати, закінчилася. Червень. Король із королевою в палаці. А довкола, незважаючи на вранішню годину, все пульсує: ворушаться, цокають копитами поні, стукають крикетні бити; «Лордз», «Аскот», «Реніле»[1], і всі решта; усе загорнуте в м’які сіті блакитно-сірого повітря, але день потриває і скине їх на поля і газони, де басують поні, вдаряючи передніми копитцями об пружну землю, верткі юнаки й усміхнені дівчата в прозорих муслінових сукнях після нічних танців усе ж ведуть на прогулянку своїх кумедних пухнастих песиків; і навіть зараз, у таку пору, літні розсудливі вдовиці мчать на власних автомобілях у таємничих справах; метушаться крамарі у вітринах з усілякими стразами й діамантами, із красивими брошками кольору морської хвилі в оправі вісімнадцятого століття для спокуси американців (треба бути ощадливішою та не розтринькувати зопалу грошей на Елізабет), і вона, люблячи все це абсурдно і віддано, будучи частиною всього цього, адже її предки — придворні за часів Георга, збирається запалити сьогодні ввечері святкові вогні, влаштувати власний прийом. А як дивно, заходиш у парк — і тиша, імла, гомін; повільно плавають безтурботні качки; перевальцем ходять воласті птахи; хто ж бо це наближається до неї від урядових будівель, як йому і належить, із прикрашеною королівським гербом скринькою, а хто ж, як не Г’ю Вітбред; її давній друг — цей пречудовий Г’ю!

— Добридень, Кларисо! — сказав Г’ю занадто офіційно, вони ж друзі дитинства. — Куди прямуєш?

— Я люблю гуляти Лондоном, — відповіла місіс Делловей. — Направду. Навіть більше, ніж полями за містом.

Вони саме приїхали, аби піти, на жаль, до лікарів. Інші приїжджають подивитися на виставку, послухати оперу, вивести у світ доньок, а Вітбреди — до лікарів. Скільки ж то Клариса находилася до Евелін Вітбред у ту приватну лікарню. Знову захворіла Евелін? Та щось трохи занедужала, каже Г’ю, і ніби напружуючи чи випинаючи своє доглянуте, мужнє, красиве, бездоганно вбране тіло (він завжди одягнутий аж надто добре, але, мабуть, так і мусить на своїй маленькій посаді при дворі), натякає їй, що дружина потерпає від якогось незначного розладу, нічого серйозного, про що Клариса Делловей, її давня подруга, сама здогадається і без його пояснень. Так, так, аякже, вона зрозуміла; яка прикрість; і відчула сестринську турботу й водночас дивне занепокоєння своїм капелюшком. Не зовсім вдало підібраний капелюшок для вранішньої прохолоди, хіба ні? От завжди вона так почувається з Г’ю, а він заквапився, припіднявши свого капелюха дещо екстравагантно, запевнив, що на вигляд їй років вісімнадцять; і так, так, певна річ, він обов’язково прийде сьогодні на вечірку, Евелін просто-таки наполягає, але трішки запізниться, бо має прийом у палаці, хоче відвести туди одного з Джимових хлопців, — завжди вона почувається біля Г’ю трохи ніяково, як та школярка; але прихильна до нього,

1 2 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місіс Делловей, Вірджинія Вулф», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Місіс Делловей, Вірджинія Вулф"