Читати книгу - "Скорботна п'ятниця"

— Чудний? — зиркнув на нього батько, тримаючи люльку в руці. — Маєш рацію: кривляється, мов жінка. Та нехай собі кривляється — художник він непоганий.

— Так, так… — Грунт був слизький, але Рікардо підбадьорився, зауваживши, що батько повів розмову без лицемірства. — Він таки справді чудний. У ньому ніби злилось двоє людей. У присутності жінок цілком нормальний, а коли залишається сам на сам з чоловіком…

— Мені не подобається, що ти часто до нього заходиш.

— Тату! — запротестував Рікардо.

— Та я жартую, синку. Знаю, ти туди ходиш через Іуд. І ще, — дон Северо приплющив око й пахнув хмаркою диму з люльки, — хе-хе! — через його дочку, як там її звуть?

— Сімонета.

— Еге ж, Сімонета. І от хлопчикові майбутній тесть видався трохи чудним. — Старий Тантаніс засміявся на всі свої вставні зуби — він був чоловік з гумором — і докинув: — Проте жити тобі не з тестем… ха-ха-ха-ха…

Зайшла дружина, і дон Северо урвав свій розкотистий сміх.

— Мабуть, сталося щось серйозне, а ти регочеш, — мовила вона. — В Рікардо такий заклопотаний вигляд.

— Та нічого особливого, мамо. Я трохи перевищив швидкість на машині Монтемайора, і якщо поліція записала номер, йому можуть бути неприємності.

— То це тому реготав твій батько?

— Ну, я йду до себе. Якщо мене хто питатиме, то я там. — І, поцілувавши матір у лоба, Рікардо вийшов.

На устах у нього залишився солодкуватий присмак. Присмак поту цього ніжного й величного для нього лоба.

— Чого це ти так весело сміявся? — спитала дружина, коли двері за Рікардо зачинилися.

— Та наш синочок мене насмішив. Уяви собі: приходить і розповідає, що був ще раз у Матісано. Давав тому розміри Іуд.

— Щось я не можу втямити, навіщо йому два Іуди. Не можу — і край. То, ти кажеш, він ходив давати майстрові розміри?

— Еге ж, а тоді прийшов і каже мені, що той чоловік якийсь чудний. Ото я й сміявся.

— Чудний?

— Ну, а мені здалося — тільки здалося, стверджувати не буду, — що твій син накинув оком на його доньку.

— На Сімонету? Але ж мені казали, ніби він щотижня ходить до Монтемайорів, до отієї, як її, Ани Хулії.

— «Ота, як її» можна казати про якусь убогу дівчину, а не про доньку Монтемайорів-і-Гуалів.

— Найгірше, що вона має отого дядька на ймення Рамон. То не Рамон, а справжній лютий Нерон. Страшний чоловік, як розповідають служниці.

— Що правлять у тому домі за газету.

— Кажуть, ніби той дон Рамон Монтемайор-і-Гуаль справжній катюга. З рота в нього бурхає полум’я, а ходить він з двома револьверами, — один спереду, другий ззаду, — і з канчуком у руці…

— Ну й свати будуть у нас!

— Свати?

— Аякже, коли він ожениться…

— Ожениться, Северо? Хай і не думає! Хай спершу закінчить своє навчання. А то — бачили таке!

— Я ж не кажу, що він уже жениться, — мовив чоловік, старанно натоптуючи люльку. — Я лише про те, які в нас будуть свати, коли твій син ожениться. Якщо Рікардо візьме Сімонету, — говорив він, сміючись, — то мені, старенькому, треба буде остерігатися свого свата; якщо ж твій син одружиться з Монтемайоровою, то тут уже небезпека загрожуватиме тобі — з боку дона Рамона.

— Іди ти к бісу!

— Та я не в якомусь поганому розумінні, а тільки про те, що оскільки тобі пальця в рот не клади, а Рамон — це лютий Нерон, озброєний до зубів, а бог, як відомо, — це гроші…

— Не блюзнірствуй, Северо, краще замовкни. Перехрести тричі рота, перш ніж маєш згадати бога.

— Ну, а якщо навіть бог — не гроші…

— Замовкни, а то тебе скорчить!

— То гроші — це таки бог. Нас і нашого сина приймають у домах отих великих панів тільки тому, що ми маємо гроші.

Не запалюючи світла в своїй кімнаті і не роздягаючись, Рікардо впав на ліжко. Він відсунув від себе подушку, зіжмакав ковдру й простирадла. Йому тисли черевики, комірець сорочки, манжети, краватка, пояс… З кожним днем наближалася мить його чорної зради… Стрілки його годинника, усіх годинників на світі наближали ті секунди, коли вдосвіта, саме тоді, коли всі смертники прощаються з життям, він викраде з воза «Жахи християнства» дядька Рамона, цей мистецький Сатирів витвір, і поставить на його місце підлого Іуду, зробленого майстром.

«Ано Хуліє, Ано Хуліє, навіщо ти існуєш на світі? — промовляв він подумки. — Навіщо ці люди, ці речі? Чому не розсиплеться воно на порох?»

Заплющив заплакані очі — і яке щастя! — перед ним відразу виник божественний образ Сімонети.

Ана Хулія невіддільна від дядька Рамона, а Сімонета — від свого татуся, що, здавалося, цілував повітря, а ходив смикаючись, наче морський коник.

Почувся автомобільний клаксон. Він залишив машину Тройо на вулиці біля свого будинку.

«Поліція, — подумав Рікардо. — Машину впізнали».

Але ні, у двері постукали, й до кімнати зайшов Шалений Мурах, несучи в оберемку альбоми та книжки з картинами італійських художників епохи Відродження.

— Я не йду до тебе, то ти сам несеш, — сказав Рікардо, підводячись на ліжку.

— Несу, несу тобі Сімонету Боттічеллі. Але нічого не покажу, доки не скажеш, як посувається стаття про Ганді.

— Та зібрав уже й матеріал, і велику бібліографію, але статтю ще треба написати. І заспокойся, бо коли ти отак крутишся, то неможливо роздивитися картини.

— Знаєш, коли я дивлюся на ці репродукції, нерви в мене зовсім заспокоюються, і я перестаю смикатися, — мовив Шалений Мурах, надіваючи окуляри й витираючи носовичком лоба, шию, руки. — Тому мені хотілося б покласти задля експерименту в якийсь мурашник один з цих естампів — отой, із Сімонетою…

— Ні в якому разі!

— А що станеться?

— Вона паралізує всіх мурашок.

— Я теж так думаю. Колись спробуємо.

— Тільки не з Сімонетою.

— А чому?

— Бо це було б те саме, що віддати її на поталу батькові всіх мурашок — Шаленому Мурахові, — засміявся Рікардо.

— Познайомиш мене з нею?

— Звичайно.

— До речі, я сподівався зустріти в тебе Тройо. На вулиці перед твоїм будинком стоїть його машина.

— Ні, то я її там поставив. Я ще повинен привезти мішки зі стружками. Треба встигнути сьогодні.

— Отож я залишаю тобі книжки й альбоми, тільки знай, що вони дуже цінні. Гляди, щоб не пропали або не забруднилися.

— Сюди ніхто не заходить.

— Служниці іноді такі неакуратні.

— Кімнату прибирає моя мати.

— Отак і в мене. — Шалений Мурах втупив у нього очі, точніше товсті скельця окулярів у тонкій золотій оправі, й урочисто додав: — Єдині спідниці, що бувають у наших кімнатах, — це спідниці наших матусь.

— Нічого з твоїми