Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

— Так ось, Майкле, найліпшим ушануванням її пам’яті буде завершення слідства. А не розсіювання паніки в місті через оприлюднення даних розслідування.

— Мені шкода, Джессе, — сказав Майкл. — У мене було враження, що я не зміг захистити Стефані. Так оце кортить повернутися назад. І треба ж, щоб я повірив тому клятому повідомленню! Я ж тиждень тому казав вам, що нема підстав непокоїтися.

— Майкле, ви не могли знати всього. Не картайте себе дарма, бо так чи так вона вже мертва. Нічого вже не можна вдіяти.

Майкл знесилено опустився на стілець. Я докинув:

— Але ви можете допомогти нам знайти того, хто це зробив.

— Усе, що скажете, Джессе. Я у вашому розпорядженні.

— Стефані цікавилася висловом, що його змісту ми не можемо второпати. Темна ніч, що це?

Він усміхнувся.

— Я побачив ті два слова в записці, яку ви мені показали, і теж зацікавився. Та ще й пошукав у архіві нашої газети.

Він дістав із шухляди теку і простягнув мені. Усередині була низка статей від осені 1993 до літа 1994 року, ішлося в них про тривожні й водночас загадкові написи. Спершу на стіні пошти: «Незабаром Темна ніч». Потім по всьому місту.

Листопадової ночі 1993 року ті оповіщення хтось позасовував за двірники понад сотні автомобілів, і написано там було ось що: «Надходить Темна ніч».

Одного ранку в грудні 1993 року мешканці міста, прокинувшись, знайшли перед дверима їхніх домівок аркуші, де було написано: «Приготуйтеся, гряде Темна ніч».

У січні 1994 року на дверях міськради було написано: «Через шість місяців Темна ніч».

У лютому 1994 року, після підпалу будинку на чільній вулиці, пожежники побачили на стіні ще один напис: «Незабаром почнеться Темна ніч».

І так було до початку червня 1994 року, коли настала черга і Великого театру, де якийсь вандал накреслив на фасаді: «Розпочнеться театральний фестиваль, а разом із ним і Темна ніч».

— Отож Темна ніч пов’язувалася із театральним фестивалем, — виснував Дерек.

— Поліція так і не змогла знайти того, хто залишав оті погрози, — докинув Майкл.

— Анна, — устряв я, — знайшла той напис у поліційному архіві замість справи про убивство чотирьох людей 1994 року, а також у шухляді шефа Кірка Гарві.

То Кірк Гарві щось знав? Може, тим-то він і зник отак загадково? Також нас цікавило, що сталося у ніч із 11 на 12 лютого 1994 року в Орфеї. Пошуки в архівах дозволили нам у випуску від 13 лютого знайти статтю про підпал будинку на головній вулиці, що належав Тедові Тенненбаумові, який хотів улаштувати там ресторан усупереч думці міського голови Ґордона.

Ми з Дереком уже знали про їхню суперечку, коли розслідували оті чотири вбивства. Але для Анни це було відкриттям.

— Це було ще до кафе «Афіна», — пояснив їй Дерек. — І пожежа дозволила змінити призначення будинку і зробити з нього ресторан.

— То Тед Тенненбаум сам підпалив його? — запитала вона.

— Якогось певного висновку в цій справі не було, — відказав Дерек. — Та про цю історію знають усі. Хоч, може, є й інше пояснення, чому офіціант кафе «Афіна» порадив нам придивитися до цих дат.

Раптом він насупив брови і порівняв допис про пожежу з матеріалами про Темну ніч.

— А нехай йому, Джессе! — вигукнув він.

— Що ти там випорпав? — запитав я.

— Ось послухай. Зі статті про напис Темна ніч: «За два дні після пожежі, що знищила будинок на початку головної вулиці, пожежники, розбираючи руїни, знайшли напис на стіні: „НЕЗАБАРОМ РОЗПОЧНЕТЬСЯ ТЕМНА НІЧ.“»

— То існував зв’язок поміж Темною ніччю й Тедом Тенненбаумом?

— А що як ця історія з Темною ніччю була реальна? — запитала Анна. — Що як через виставу місто справді поринуло в хаос на цілу ніч? І що як двадцять шостого липня, під час фестивальної прем’єри, знову станеться убивство чи різанина, як було 1994 року? Що як смерть Стефані тільки прелюдія до чогось набагато серйознішого, того, що ще спіткає це місто?

Дерек Скотт

Увечері того серпневого дня 1994 року, коли нас так принизив адвокат Теда Тенненбаума, ми з Джессом, на запрошення Наташі з Дарлею, подалися до Квінса, щоб трохи розвіятися. Вони дали нам адресу в Реґо-парку. Там стояв будинок з вивіскою, що була затулена укривалом, і обидві дівчини чекали нас перед дверима. Обличчя їхні аж сяяли.

— Куди це ми приїхали? — зацікавлено запитав я.

— До нашого майбутнього ресторану, — всміхнулася Дарля.

Ми з Джессом зраділи і вмить забули про Орфею, оті убивства і Теда Тенненбаума. Проект ресторану був на завершальній стадії. Напружена праця незабаром мала дати плоди: ось вже скоро вони покинуть «Блакитну лагуну» і втілять свою мрію в життя.

— Коли ви хочете його відкрити? — запитав Дерек.

— Наприкінці цього року, — сказала Наташа. — Усередині ще треба все поробити.

Ми знали, що той ресторан матиме шалений успіх. Люди в чергу ставатимуть, очікуючи вільного столика.

— А як він зватиметься, цей ваш ресторан? — запитав Джесс.

— Отож ми вас і покликали сюди, — відказала Дарля. — Ми почепили вивіску. Були впевнені в цій назві й гадаємо, про неї незабаром заговорять усі.

— А це не буде поганою прикметою, якщо ви відкриєте вивіску, а ресторану ще нема? — запитав я.

— Не кажи дурниць, Дереку, — усміхнулася мені Наташа.

Вона дістала пляшку горілки і чотири келишки, які простягнула нам, а потім наповнила їх по вінця. Дарля взялася за шворку, причеплену до запинала, і вони з Наташею вдвох сіпнули її. Укривало злетіло додолу, мов парашут, і ми побачили, як у нічній темряві засвітився напис:

«МАЛЕНЬКА РОСІЯ»

Ми підняли келихи за «Маленьку Росію», потім хильнули ще і ввійшли до ресторану, щоб усе там роздивитися. Дарля з Наташею показали нам план, щоб ми могли уявити, як будуть влаштовані там приміщення. На горішньому поверсі вони хотіли обладнати невеличкий кабінет. Драбинкою можна було піднятися на дах, і ми збули там більшу частину тієї гарячої ночі, попиваючи горілку, смакуючи при світлі запалених свічок наїдки, що їх наготували дівчата, і милуючись архітектурними силуетами Мангеттена, що здіймалися вдалині. Я дивився, як сидять, обнявшись, Джесс із Наташею. Такі гарні були ці двоє, такі щасливі удвох. То була пара, яку, здавалося, ніщо вже на світі не