read-books.club » Сучасна проза » Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро 📚 - Українською

Читати книгу - "Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро"

146
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ноктюрни" автора Кадзуо Ісігуро. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 38 39 40 ... 56
Перейти на сторінку:
ніж колись, ні на дрібку. А тепер новина — знаєте яка? Оцей самий хлопака, Джейк Марвелл, отримує завтра велику музичну премію — тут, у цьому готелі. Джазовий музикант року. Таке враження, знаєте, що там усі з глузду поз’їжджали. Навколо стільки справді обдарованих джазменів, а премію вирішили віддати Джейкові.

Тут я просто змусив себе замовкнути, підвів погляд від шахової дошки і коротко засміявся, а тоді вже дещо м’якше додав:

— І що ж ти зробиш?

Лінді сиділа випроставшись і не зводила з мене очей.

— Кепсько, геть кепсько. То, кажете, той хлопець нічого не вартий?

— Перепрошую, трохи мене понесло. Ну, хочуть дати Джейкові премію, то й нехай дають, чому ні?

— Але якщо він не заслуговує...

— Він заслуговує тією ж мірою, що й наступний у черзі. То просто думки вголос, можете їх в одне вухо впустити, в інше випустити.

— О, це мені дещо нагадало, — спохопилася Лінді. — Ви не забули принести свою музику?

Я показав компакт-диск, що лежав біля мене на дивані.

— Не знаю, чи вас зацікавить. Зрештою, не мусите слухати...

— Е, ні, я таки послухаю, неодмінно послухаю. Дайте-но глянути.

Я подав їй компакт.

— Це гурт, з яким я грав у Пасадені. Всілякі популярні мелодії, давній свінг, трохи босанови. Нічого особливого, просто прихопив з собою, бо ви просили.

Лінді уважно розглядала обкладинку: спочатку піднесла її до очей, потім знов опустила вниз.

— А ви тут на фото є? — вона знову піднесла коробку. — Мені ж, знаєте, трохи цікаво, який ви з себе... тобто, яким були.

— Я другий справа. У гавайській сорочці, з прасувальною дошкою в руках.

— Оцей? — вона пильно глянула на компакт, потому — на мене, а тоді сказала: — Гей, та ви ладний хлопець. — Але прозвучало це якось тихо, зовсім не переконливо. Повз моє вухо не пройшла навіть нотка явного жалю. Втім, тієї ж таки миті Лінді спам’яталася.

— Гаразд, то послухаймо!

Вона рушила до «Бенґ-енд-Олуфсен», а я сказав:

— Дев’яту доріжку. «Ти поруч». Вона для мене особлива.

— Отже, «Ти поруч».

На цій композиції я зупинився після деяких роздумів. Музиканти у тому гурті були першокласні. Поодинці кожен із нас мав амбіції значно сміливіші, але об’єдналися ми з чіткою метою виконувати якісний ходовий матеріал — те, що завжди до смаку юрбі. Наша версія «Ти поруч» — мій теноровий саксофон вів там сольну партію від початку і до кінця — не так далеко й утекла від царини Тоні Ґарднера, але я завжди щиро нею пишався. Ви, либонь, гадаєте, що чули вже цю пісню на будь-який можливий лад. Чудово, то послухайте в такім разі ще й нас. Отой другий приспів, наприклад. Або хоча б той відтинок, наприкінці переходу, де гурт іде від напівзменшеного септакорду третього ступеня до малого мажорного септакорду шостого ступеня з пониженою ноною, а сам я йду вгору такими інтервалами, які начебто й зіграти неможливо, а потім тримаю ту солодку, неймовірно ніжну, високу сі-бемоль. Як на мене, там є відтінки, вираження пристрасних прагнень і жалю, яких вам чути раніше ще не доводилося.

Тож я був упевнений, можна сказати, на всі сто, що цей запис Лінді схвалить неодмінно. Й у першу хвилину-другу вона нібито й справді ним насолоджувалася. Завантаживши компакт-диск, не сіла знов, а зосталася на ногах, як і того разу, коли вмикала мені запис свого чоловіка, і мрійливо заколихалася під неквапний ритм. Але потім її рухи перестали з тим ритмом збігатися, і вона завмерла на місці, схиливши голову так, наче намагалася зосередитися. Спершу я навіть не побачив у цьому якоїсь недоброї ознаки. І лише тоді, коли Лінді поволі підійшла назад до дивана і сіла, хоч музика звучала ще на повну, я збагнув: щось не так. Через бинти, звісно, побачити вираз її обличчя було годі, але вже те, як важко і якось штивно опустилася вона, немов манекен, на своє місце, нічого доброго не віщувало.

Коли композиція добігла кінця, я взяв пульт і вимкнув програвач. Ще якийсь час — без кінця і краю, як на мене, — Лінді не ворушилася й так і сиділа, заклякнувши у геть незручній позі. Потім підсунулася вище, неуважливо взяла з шахівниці якусь фігуру і заходилася крутити її в руках.

— Дуже гарно, — озвалася врешті-решт. — Дякую, що дали мені це послухати.

Прозвучали ці слова шаблонно, але вона начебто й не перечила, щоб так і було.

— Мабуть, це просто не зовсім ваше.

— Ні-ні, — голос у неї стишився і звучав тепер похмуро. — Гарно, дуже гарно. Дякую, що дали мені послухати. — Вона поставила фігуру назад і сказала: — Ваш хід.

Я опустив очі на шахівницю, намагаючись пригадати, на чому ми зупинилися. А за хвилю м’яко запитав:

— Може, з цією піснею у вас пов’язане щось особливе?

Лінді підвела погляд, і я відчув, як під бинтами у неї здіймається гнів. Проте озвалася вона тим-таки тихим голосом:

— З цією піснею? Нічого з нею не пов’язано. Взагалі нічого. — Раптом вона засміялася — коротким недобрим сміхом. — Ви, певне, маєте на увазі — пов’язана з ним, з Тоні? Та ні. Він її ніколи не виконував. А ви граєте дуже гарно. Справді професійно.

— Справді професійно? І що б це мало означати?

— Я про те, що... ну, так, звучало справді професійно. Я думала, це комплімент.

— Професійно? — я підхопився на ноги, пройшов через кімнату і вийняв з програвана диск.

— Чого це ви так розлютилися? — голос її далі звучав відсторонено і холодно. — Я щось не те сказала? Перепрошую. Я намагалася поводитися ввічливо.

Я підійшов назад до столика, поклав диск у коробку, але сідати не став.

— А як же наша партія? — спитала вона.

— Маю ще справи, якщо ви не проти. Треба зробити кілька дзвінків. Переглянути деякі папери.

— Ну, й чого ви так розлютилися? Не розумію.

— Та зовсім я не розлютився. Просто часу нема, оце й усе.

Лінді таки підвелася, щоб принаймні провести мене до дверей, де ми й розійшлися, холодно потиснувши одне одному руки.

Я вже казав, що після операції геть вибився зі звичного режиму сну. Того вечора мене раптом охопило відчуття втоми, тож ліг я рано, міцно проспав кілька годин, а серед ночі прокинувся —

1 ... 38 39 40 ... 56
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро"