Читати книгу - "Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро"

— Ну, Джейк завжди був приємним хлопцем, — сказав я. — А щодо мене, то я тільки тішуся, коли бачу, що якийсь саксофоніст здобуває визнання.

— Визнання — це точно, — кивнув Лі. — Та ще й якраз тут, у цьому готелі. Зажди-но, у мене ж є... — він понишпорив у своїй сумці і витягнув потріпаний примірник «Лос-Анджелес віклі». — Так, ось. Музична премія Саймона і Вестбері. Джазовий музикант року. Джейк Марвелл. Ану, подивимось, коли там це ганьбише? Завтра у бальній залі. Зможеш прогулятися вниз і побачити церемонію на власні очі. — Він поклав газету і похитав головою. — Джейк Марвелл. Джазовий музикант року. Хто б міг подумати, га, Стіве?

— Навряд чи я туди піду, — мовив я. — А от склянку за нього таки перехилю.

— Джейк Марвелл. Це що ж, світ догори дриґом перевернувся чи як?

Десь через годину після ланчу задзеленчав телефон; дзвонила Лінді.

— Фігури вже на шахівниці, серденько, — сказала вона. — Готові зіграти? Тільки не відмовляйтесь, я тут просто дурію від нудьги. А, і не забудьте, прихопіть ті компакти. Страшенно хочу послухати, як ви граєте.

Я поклав слухавку, а тоді присів на край ліжка, намагаючись зрозуміти, як же так трапилось, що я тут-таки й здався, фактично, без жодного опору. По суті, в моїй відповіді навіть натяку не прозвучало на відмову. Може, це звичайнісінька безхребетність? Або ж усе, що товкмачив мені по телефону Бредлі, пустило значно глибше коріння, ніж я готовий сам собі зізнатися. Та думати про це тепер я не мав часу, бо треба було вирішити, який із моїх компактів справить на Лінді найкраще враження. Всілякий авангард можна відкинути відразу, це зрозуміло, як і записи, зроблені торік з електрофанкерами у Сан-Франциско... Врешті-решт я вибрав один-единий диск, переодягнувся у свіжу сорочку, накинув зверху халат і вирушив у сусідній номер.

Лінді також була в халаті, але якби вона з’явилася в ньому на якійсь, скажімо, кінопрем’єрі, ніхто б не звернув на це особливої уваги. На тому-таки скляному столику, звісно ж, уже чекали розставлені шахи; ми сіли, як і напередодні, одне навпроти одного й узялися до гри. Може, тому, що руки у нас були зайняті, я почувався тепер значно розкутіше, ніж попереднього разу. Граючи, ми розмовляли то про те, то про се: про телешоу, наприклад, про улюблені європейські міста Лінді, про китайську їжу. Всіляких імен звучало набагато менше, та й сама вона здавалася спокійнішою і якоїсь миті сказала:

— А знаєте, чим я тут займаюсь, щоб остаточно не з’їхати з глузду? Мою велику таємницю? Я розповім, тільки нікому ні слова, навіть Ґрейсі, обіцяєте? Влаштовую собі опівнічні прогулянки. З будинку не виходжу, але ж він такий велетенський, що по ньому можна блукати хоч до скону. А коли йдеш отак серед ночі, то часом аж дух захоплює. Минулої ночі я ходила так добру годину. Треба, правда, тримати вухо насторожі, бо персонал сновигає туди-сюди постійно, але мене не заскочили ще жодного разу. Щойно щось десь зашарудить, я відразу бігом ховатися. Якось мене буквально на секунду побачив якийсь прибиральник, але я моментально принишкла в тіні! Це так бадьорить. Сидиш тут цілий день, як у тюрмі, а потім — раз, і ти вже начебто цілком вільний... відчуття просто чудове. Якоїсь ночі візьму вас, серденько, з собою. Покажу вам усе — тут чого тільки не побачиш! Бари, ресторани, конференц-зали. Чудова бальна зала. І ніде ні душі, всюди темно і порожньо. А ще я натрапила на одне фантастичне місце, якийсь такий пентгаус... думаю, чи не президентський номер? Він готовий хіба що наполовину, там ще все доробляють, але я його знайшла і якось туди пробралася. Пробула там хвилин двадцять, а може, й пів години, поміркувала собі про всяку всячину... Гей, Стіве, ви добре подумали? А якщо я піду отак і заберу вашого ферзя?

— Ох... точно, проґавив. Лінді, ви граєте набагато краще, ніж можна було подумати з ваших слів. І що ж мені тепер робити?

— Ну, гаразд, зробімо так... Оскільки ви — гість, та й відволікла вас, без сумніву, моя балаканина, я вдам, ніби нічого не бачила. Так буде порядно з мого боку, ні? Слухайте, Стіве, не пам’ятаю, чи питала вас раніше... Ви одружені, правда?

— Правда.

— І якої думки про все це ваша дружина? Себто, це ж не дешево. Вона не одну пару взуття могла б за ці гроші купити.

— Вона нічого не має проти. Властиво, це була насамперед її ідея. Дивіться, а хто це у нас тепер ґав ловить?

— От дідько. Ні, кепський з мене гравець, як не крути. Знаєте, не хочу пхати носа в чужі справи, але часто вона до вас сюди приходить?

— Насправді взагалі ще не приходила. Але ми так домовилися раніше, перш ніж я сюди приїхав.

— Невже?

Лінді була, схоже, дещо спантеличена, і я сказав:

— Можливо, це звучить дивно, розумію, але нам обидвом здавалося, що так буде краще.

— Бачу, — мовила вона і за кілька секунд додала: — То, виходить, до вас ніхто не приїжджає?

— Приїжджає. От буквально сьогодні зранку заходив один музикант, ми колись із ним разом працювали.

— Правда? Це добре. Знаєте, серденько, ніяк не запам’ятаю, як ходять ті слони... Якщо побачите, що я роблю щось не так, то просто скажіть, гаразд? Обводити вас навколо пальця я не маю жодного наміру.

— Згода, — кивнув я, а тоді повів далі: — Той приятель, який до мене сьогодні приходив, розповів одну новину. Дещо дивне. Цікавий збіг.

— Так?

— Кілька років тому у Сан-Діеґо ми обидвоє знали одного хлопця, Джейка Марвелла. Може, ви й чули вже про нього. Він тепер, так би мовити, у вищій лізі. Але тоді, коли ми з ним зналися, був просто ніякий. Дурисвіт, як по правді. З тих, які блефують — і так добиваються свого. Ніколи не вмів як слід дати раду з інструментом. Та й останнім часом я його не раз чув: грати краще він не став. Але кілька разів то тут, то там скористався вдалою нагодою, і тепер вважається крутим. І це при тому, що, присягаюся, не грає ні на дрібку краще,