Читати книгу - "Протистояння. Том 1"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Справді? – спитала Френні.
Вона повільно підійшла до батька, прихилилася до нього, і він обійняв її.
– Мені так не здається, – сказала Френні.
– Не зважай. Подумаємо про це пізніше.
– Треба йти. Вона не хоче мене тут бачити.
– Краще лишися. Буде добре, якщо – або коли – вона спуститься й з’ясується, що їй потрібно, аби ти лишилася. – Він трохи помовчав. – Щодо мене, Френ, то я це й так знаю.
– Татусю, – промовила вона й поклала голову йому на груди. – Ох, татку, мені так шкода, так страшенно шкода…
– Ш-ш-ш…
Він погладив її волосся. Понад головою дочки він бачив, як крізь шибки струменять сонячні промені – стояла післяобідня пора, проте здавалося, наче вже почало вечоріти. Тут, у вітальні, світло завжди набувало цієї характерної риси: робилося золотавим та непорушним і лягало так само, як у музеях та прадавніх склепах.
– Ш-ш-ш, Френні… Я люблю тебе. Я люблю тебе.
Розділ 13Загорілася червона лампочка. Зашипіла помпа. Відчинилися двері. Чоловік, який переступив поріг, не мав на собі білого комбінезона. Натомість у нього був маленький блискучий фільтр для носа, схожий на срібну виделку з двома зубцями – такі кладуть на столики з канапками, щоб можна було дістати з пляшки оливки.
– Вітаю, містере Редман, – сказав на ходу прибулець.
Він виставив руку в прозорій гумовій рукавичці, і з переляку Стю її потиснув.
– Мене звати Дік Дейтц. Деннінґер сказав, що ви не гратимете в нашу гру, доки вам не скажуть, який рахунок.
Стю кивнув.
– Гаразд.
Дейтц присів на край ліжка та впер руки в боки. Він був невеличким чорношкірим чоловічком і в такій позі скидався на гнома з диснеївського мультфільму.
– То що саме вас цікавить? – спитав він.
– По-перше, скажіть, чому на вас немає одного з тих скафандрів.
– Бо Джеральдо каже, що ви не заразні.
Дейтц указав пальцем на морську свинку за подвійним склом, що займало одну стіну. Тваринка сиділа в клітці, а позаду неї з порожнім обличчям стояв Деннінґер.
– Гм, Джеральдо?
– Протягом останніх трьох днів Джеральдо дихав вашим повітрям, яке попередньо проганяли через конвектор. Хвороба, яку підхопили ваші друзі, легко перекидається з людини на морську свинку й навпаки. Ми дійшли висновку, що, якби ви мали ту заразу, Джеральдо вже мав би здохнути.
– Однак ви вирішили не ризикувати, – сухо сказав Стю й тицьнув великим пальцем на носовий фільтр.
– Ризик у моєму контракті не прописаний, – цинічно всміхнувся Дейтц.
– То що в мене таке?
Слова полинули так плавно, наче то була заготовлена промова:
– У вас чорне волосся, блакитні очі, страшенно гарна засмага… – Він пильно поглянув на Стю. – Не смішно, так?
Стю промовчав.
– Хочете мене вдарити?
– Гадаю, користі з цього не буде.
Дейтц зітхнув і потер перенісся – скидалося на те, що йому боліло від тих трубок у носі.
– Слухайте, – мовив він. – Коли справи серйозні, я починаю жартувати. Хтось курить або жує гумку. Так я тримаю себе в руках, ото й усе. Поза сумнівом, багато хто справляється з цим краще. А щодо того, яка у вас зараза, то, згідно з аналізами, які провели Деннінґер та його колеги, у вас нічого немає.
Стю байдуже кивнув. Однак йому здалося, що маленький гном, який сидів на ліжку, розгледів за його кам’яною міною раптову й глибоку полегкість.
– А що в інших?
– Перепрошую, однак це таємна інформація.
– А як його підхопив Кемпіон?
– Це також закрита тема.
– На мій здогад, він був військовим. Десь стався нещасний випадок. На кшталт того, що тридцять років тому трапилося в Юті з тими вівцями, тільки набагато гірше.
– Містере Редман, мене можуть кинути до в’язниці, навіть якщо я просто скажу, холодно чи тепло.
Стю замислено пошкрябав свою нову бороду.
– Ви б мали радіти, що ми не розказуємо вам більше, – мовив Дейтц. – Ви ж це знаєте, правда?
– Ага, менше знаю – краще служу нашій країні, – сухо сказав Стю.
– Ні, це суто Деннінґерова приказка, – відмахнувся Дейтц. – Коли поглянути на всю нашу систему, ми з Деннінґером – лише мурахи, і повноважень у нього ще менше. Він лише сервопривід.[65] У вас є прагматичніша причина радіти. Щоб ви знали, ви також під грифом «таємно». Ви зникли з лиця землі. І якби вам було відомо трохи більше, наші великі цабе могли б вирішити, що безпечніше зробити так, аби ви зникли назавжди.
Стю нічого не відповів. Він був приголомшений.
– Та я прийшов не для того, щоб вас залякувати. Нам дуже потрібна ваша співпраця, містере Редман. Дуже.
– Де всі ті, з ким мене привезли?
Дейтц дістав із внутрішньої кишені аркуш.
– Віктор Пелфрі – мертвий. Норман Брюетт, Роберт Брюетт – мертві. Томас Воннамейкер – мертвий. Ральф Ходжес, Берт Ходжес, Шеріл Ходжес – мертві. Крістіан Ортеґа – мертвий. Ентоні Леомінстер – мертвий.
Імена закружляли в голові Стю. Бармен Кріс. Під шинквасом він тримав начинену свинцем битку «Луїсвіль слаґер»,[66] і коли якийсь далекобійник піддавав сумніву Крісове вміння нею користуватися, то наражався на велику несподіванку. Тоні Леонмінстер, який їздив на великому «інтернешнелі» з «Коброю Сі-Бі»[67] під панеллю приладів. Він часто тусувався на Геповій станції, та того вечора, коли Кемпіон зчесав колонки, його там не було. Вік Пелфрі… Господи, вони з Віком були знайомі все життя. Вік мертвий… це як? Та найбільше його вразила звістка про сімейство Ходжесів.
– Усі? – почув він власну мову. – Уся Ральфова сім’я?
Дейтц перевернув папірець.
– Ні, лишилася маленька дівчинка. Єва. Чотири роки. Вона жива.
– Як вона?
– Вибачте, таємна інформація.
Лють ударила йому в голову з раптовістю приємної несподіванки. Стю опинився на ногах і наступної миті вже тримав Дейтца за вилоги й трусив його. Краєм ока він помітив за подвійним склом перелякану метушню. Почулася слабка сирена, приглушена відстанню й звуконепроникними стінами.
– Що ви накоїли?! – кричав Стю. – Що ви накоїли?! Господи, що ви накоїли?!
– Містере Редман…
– Га?! Що ви, блядь, накоїли?!
З шипінням відчинилися двері. До кімнати зайшли троє чоловіків в оливково-сірих уніформах. Усі з носовими фільтрами.
Дейтц глипнув на них і гаркнув:
– Забралися до біса!
Чоловіки завагалися.
– Нам наказали…
– Забирайтеся – ось вам наказ!
Вони послухалися. Дейтц сів на ліжко, наче нічого не сталося. Лацкани були зіжмакані, волосся впало на лоба. І все. Він дивився на Стю спокійно, навіть співчутливо. На одну скажену мить Стю захотілося вирвати той фільтр із його носа, а тоді він згадав про Джеральдо – ну
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Протистояння. Том 1», після закриття браузера.