Читати книгу - "Артеміс Фаул. Код вічності, Йон Колфер"

Джульєтта надягла на зап’ясток комп’ютер розмі­ром з кредитну картку.

— Які команди і яка мета в кожної?

Холлі зробила крок у середину ЗD-зображення. Тіло її обплели промені світла.

— Команда номер один займається системою охо­рони і кисневими каністрами в захищеній кімнаті. Команда номер два займається Кубом. Дуже просто. Працюємо в парах. Ти з Мульчем. Я з Артемісом.

— Е, ні,— похитала головою Джульєтта.— 3 Арте­місом маю бути я. Він мій начальник. Мій брат при­клеївся би до нього, як клей, тож і я так робитиму.

Холлі вийшла з голограми.

— Так не годиться. Ти не можеш літати, не мо­жеш лазити по стінах. У кожній команді має бути один ельф. Якщо тобі не подобається, обговориш з Артемісом, коли його побачиш.

Джульєтта спохмурніла. В цьому був сенс. Звісно, був. У планах Артеміса завжди був сенс. Тепер стало ясно, чому хлопець не поділився деталями в Ірландії. Він знав, що дівчині це не сподобається. Вони і так уже нарізно останні шість годин. Але найважча час­тина операції попереду, і Батлера за плечем в Артемі­са не буде.

Холлі повернулася до голограми.

— Команда номер один, ти і Мульч, збираєтеся на Вежу і пропалюєте стіну, щоб потрапити на вісімде­сят п’ятий поверх. Там ви вставите в систему відеоспостереження ось це.

Холлі передала дівчині щось схоже на дротинку.

— Завантажене оптичне волокно,— пояснила вона.— Дозволяє отримати дистанційний доступ до будь-якої відеосистеми. Тоді Фоулі зможе посилати сигнали з будь-якої камери до наших шоломів. Та­кож він зможе посилати людям такі сигнали, які нам потрібні. Іще ви заміните два кисневих циліндри на­шою особливою сумішшю.

Джульєтта поклала оптичне волокно до кишені.

— Я проникну через дах,— продовжила Холлі.— Звідти я проберуся до кімнати Артеміса. Щойно команда номер один відрапортує, що все чисто, ми ідемо до Сі-Куба.

— Коли ти розказуєш, усе здається таким про­стим,— сказала Джульєтта.

Мульч розреготався.

— У неї завжди все таким здається,— сказав він.— Але ніколи не буває.

Команда номер один, Вежа Спіро

Джульєтта Батлер вивчала кілька бойових мистецтв. Вона навчилася не звертати уваги на біль і довго триматися без сну. Вона могла витримати тортури, як фізичні, так і психологічні. Але вона виявилася зовсім не підготовленою до того, як забиратиметься до будівлі.

Вежа не мала глухих боків, на кожному фасаді життя вирувало двадцять чотири години на добу, тож довелося їм починати підйом із тротуару. Джу­льєтта підігнала фургон якомога ближче до стіни.

Вони обгорнулися Холліною камуфляжною фоль­гою і вилізли через люк. Мульч пристебнув Джульєт­ту до місячного паска у себе на талії.

Дівчина постукала по гномовому шолому:

— Ти смердиш.

І почула відповідь Мульча через циліндричний передавач у вусі:

— Для тебе, може, так воно і є. А от для якоїсь гномихи я — уособлення здорового чоловіка. Це ти смердиш, Дівчина Бруду. Для мене твій запах гірший за двомісячні скунсові шкарпетки.

У люку показалася голова Холлі.

— Замовкніть! — прошипіла вона.— Обидва! У нас обмаль часу, якщо ви забули. Джульєтто, твій шановний начальник застряг у кімнаті нагорі та чекає на мене. Вже п’ять хвилин на п’яту. Менш ніж за годину зміняться охоронці, а мені ще по­трібно замесмеризувати цих велетнів. Маємо лише п’ятдесят п’ять хвилин. Тож не будемо гаяти їх на сварки.

— Чому ти не можеш просто злетіти і підняти нас на потрібний поверх?

— Військова тактика. Якщо ми розділимося, одна команда може впоратися. Якщо працюватимемо ра­зом, тоді коли схибить хтось один, поразки зазнають усі. Розділяймося і завойовуємо.

Від цих слів Джульєтті стало іще гірше. Ельфійка має рацію, вона і сама мала це знати. Усе починаєть­ся знову — дівчина втрачає концентрацію в найваж­ливішу мить.

— Гаразд. Рушаймо. Я затримаю подих.

Мульч притулив обидві долоні до рота і висмок­тав усю вологу з пор.

— Тримайся,— сказав він, потираючи руки.— Лі­земо вгору!

Гном зігнув могутні коліна, підскочив на півтора метри і приліпився до стіни Вежі Спіро. Джульєтта м’ячиком застрибала внизу і відчула себе так, ніби її занурили під воду. Коли тебе чіпляють до місячного паска, ти не лише стаєш легшим, а ще й утрачаєш координацію, тебе починає нудити. Місячні паски створили для переноски неживих предметів, а не живих ельфів і тим більше живих людей.

Мульч не пив кілька годин, і пори в нього були вже завбільшки зі шпилькову головку. Вони голос­но прицмокували, приклеюючись до зовнішньої поверхні Вежі. Гном уникав затемнених вікон, чіп­ляючись за металеві балки, бо хоча на них і була камуфляжна фольга, руки і ноги з неї стирчали, тож хтось міг їх помітити. Фольга не робила їх аб­солютно невидимими. Тисячі мікросенсорів, упле­тених у матеріал, аналізували і відображали навко­лишнє середовище, але почнеться дощ — і всьому кінець.

Мульч швидко пересувався. Пальці з подвійними суглобами на руках і пальці на ногах чіплялися за найменший виступ. А там, де не було виступів, до гладенької поверхні присмоктувалися пори. Волосся на бороді під шоломом стояло віялом, перевіряючи фасад будинку.

Джульєтта поцікавилася:

— Твоя борода? Якась вона дивна. Що вона ро­бить? Шукає шпарини?

— Вібрації,— прогарчав Мульч.— Сенсори, стру­ми, охорону.— Він явно не хотів витрачати енергію на повні речення.— Датчики руху можуть засікти наш. І тоді нам кінець. Фольга не допоможе.

Джульєтта не ображалася, що напарник береже дихання. Попереду ще довгий шлях. Просто вгору.

Коли вони піднялися вище сусіднього будинку, здійнявся сильний вітер. Дівчина навіть ногам не могла дати раду і бовталася на шиї у гнома, як шар­фик. Нечасто вона почувалася такою безпорадною. В такій ситуації не допоможе жодне бойове мистец­тво. Її життя було цілком у руках гнома.

Поверхи миготіли склом і сталлю. Вітер хапав двох верхолазів своїми жадібними пальцями і гро­зив їх зірвати.

— Від цього вітру багато вологи,— видохнув гном.— Я довго не протримаюся.

Джульєтта простягнула руку, намацала стіну. Та бу­ла вкрита дрібнісінькими краплинами роси. По фоль­зі час від часу проскакували блакитні іскри — коротке замикання в мікросенсорах. Деякі частини фольги уже відмовляли. Створювалося враження, що в ніч­ному повітрі висіло кілька мотків дроту. Навіть сама будівля гойдалася, іще трохи — і вона струсить із себе втомленого гнома і його напарницю.

Нарешті пальці гнома вчепилися в карниз вісім­десят п’ятого поверху. Мульч вдерся на вузький да­шок, спрямував свій візор усередину будівлі.

— Ця кімната не