Читати книгу - "Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко"

— Не кудикай, Маріє, — невдоволений озвався Щупак, — бо накудикаєш невдачу. Є тут одне діло. Прийдемо — розповімо…

Понад Прип'яттю вийшли за село. Здалеку виднівся Кам'яний Ріг. Верхів'я зелених тополь ледь мріяли на тлі блакитного неба. Староста приклав руку до чола, оглянувся навколо, роздумливо сказав:

— Жаль Самусевого лісу. До чого ж мальовничий та грибний. Тільки що поробиш? Не вжалієш батька в наймах, так і його не врятуєш.

— Невже німці вирубають? — затурбувався Юрко.

— Під корінь, — махнув рукою Щупак. — 3 дня на день мають пригнати полонених і пустять під сокиру! Дзвонив Штарк, наказав забезпечити харчами охорону полонених, розмістити по хатах офіцерів. Пропав ліс — і собака не гавкне!

Шляхетське болото — всіяне глибокими невеличкими озерами, заросле високими очеретами, осокою. Під соковитою осокою затаїлися підступні «вікна», небезпечні трясовини. Щупак вирубав молоду осичку, обчухрав на ній листя та гілки і, перш ніж ступити на хистку трясовину, промацував її тонкою жердиною.

Торф'яне болото, як живе, крутилося під ногами, угиналося, покривалося червонястою, іржавою водою. Часом нога грузла в м'яку, податливу трясовину, і тоді на поверхні з'являлось безліч бульбашок болотного газу. Вони лопалися і загрозливо шерхотіли.

— За мною пантруй! — наказав Юрку. — Намагайся йти слід у слід, бо тут такі «вікна», що лише захурчиш.

На березі річки натрапили на загризеного вовками оленя. Він лежав на стежці, відкинувши рогату голову, і на його горлянці зяяла глибока рана. На вогкій землі виднілися відбитки широких вовчих лап.

Щупак розстебнув піджак, поторсав рукою наган, пояснив:

— Сіроманці десь поблизу засіли. І зброю варто мати на похваті. Вовк, правда, людей не чіпає, але все може бути.

Обережно обійшли оленя, піднялися на зелений пагорб. Далеко видівся Червоний хутір. Крізь верхів'я верб проглядав дах лісопильного заводу, визирали стіни рублених хат. Над хутором височіли бані кам'яної церкви. Праворуч темнів дрімучий Гаркушин ліс. Розлогі верхів'я височенних сосон змикалися над землею темно-зеленою, аж чорною, стіною. Навкруги, як казкові люстерка, блискотіли на сонці озера, вигравали чистими хвилями.

Щупак уважно роздивлявся навколо:

— Оце прямо перед нами В'юнове озеро, — пояснив, — там тьма-тьмуща в'юнів.

Староста повернувся праворуч, туди, де над берегом річки ледь виднілася протоптана звіриною стежка.

— Ще ти глянь, — звернувся він до Юрка, — у тебе очі зіркіші. За озером стежка має повертати ліворуч, а потім знову вийти до Купельниці. Отам і хура.

Щупак несподівано замовк, нахилився, став пильно дивитися на стежку і нарешті видихнув сполохано:

— Слід! І не один! Двоє тут прошвендяло!

— Який слід, Юхиме Мартиновичу? — запитав Юрко.

— Хтось перед нами недавно пройшов. Один у чоботях, а з ним другий — у черевиках. Недавно пройшли. У слід ще й вода не набралася. От не пощастило! Чого доброго й на партизан нарвемося… Ото буде нам золото!

Щупак дістав із-за паска наган, сторожко, як той сполоханий вовк, оглянувся, мабуть, міркував, як йому бути — йти далі, чи краще повертати додому.

Юрко затамував посмішку, уважно дивився на відбитки слідів. Догадувався, то пройшли Трохим Свічка та Кузьма Карпухно. Добре, що він устиг своєчасно попередити лісника про свою мандрівку на Шляхетське болото. Тепер можна не турбуватися.

— Справді, Юхиме Мартиновичу, — занепокоєно озвався Юрко, — хтось недавно пройшов. Чого доброго натрапимо на партизан. Може, краще вернутися?

— Усяко може бути, — погодився староста, — тільки не будемо холодець розводити. Їх двоє, і нас двоє! Треба лише до них наблизитися непомітно — і я їх на місці покладу. Стріляти я вмію! І ти тримай зброю напоготові.

Щупак обережно скрадався по ледь видимій стежині, тихо, без зайвого шуму промацував жердиною дорогу. Та ось несподівано він ступив крок убік і провалився по пояс у баговиння.

— Тягни! — крикнув, вилаявшись, до хлопця.

Юрко ледве витяг старосту за жердину. Той одразу ж сів на купину, зняв чоботи, повиливав з них воду і сказав розважливо:

— Як не мацав, а все одно вскочив. Одному на це болото й рипатися не можна.

Не встигли вони обминути озеро, як із-за куща раптом пролунав голос Трохима Свічки:

— Добрий день, пане старосто! Куди це ви зранку чимчикуєте? За в'юнами чи, може, за чимось іншим? І пан рибалка з вами? Виходить, за рибкою рушили на Шляхетське болото?

— Свічка! — пробурмотів Щупак. — Щоб йому сто колючок в печінку! Теж за скарбом приплівся. І як він довідався про нього? Ніс у чоловіка, як у того хорта. Коли знайдемо скарб — доведеться «погасити» Свічку.

Лісник тим часом гукав:

— Ідіть сюди, Юхиме Мартиновичу, ми тут з Кузьмою Андрійовичем на хуру натрапили. І думаємо її розкопувати. Так і ви приставайте до компанії. Що знайдемо — поділимо!

— Хай би чорти твого батька між собою поділили, — прошепотів староста, — він не сам прийшов, а ще й Карпухна за собою прителющив.

Щупак, мало не стогнучи від жалю, підійшов до Свічки та Карпухна, запитав:

— Чого це ви, люди добрі, зранку на болото забралися?

— Так я ж вам кажу, — вів знову своє Свічка, — хуру в трясовині знайшли. Вимила повінь. Верх видно. То ми з Кузьмою й вирішили подивитися. Коли чуємо — хтось човгає по болоту. Затаїлися за кущем, подумали — партизани. Дивимося, а це ви, Юхиме Мартиновичу. Добре, що нагодилися, гуртом легше той фаетон розкопати. Там, я думаю, на всіх добра вистачить. Як по дукату на брата припаде — теж користь неабияка.

— І то правда, — нехотя погодився староста, — щось мусимо знайти в тій хурі.

Поволі підійшли до берега. Свічка пропустив наперед Щупака, підморгнув Юркові, мовляв, не думав староста на таку компанію натрапити, хай тепер міркує, як маємо ділити скарб.

Карпухно йшов мовчки, не втручався в розмову, обережно ставив на м'яку стежку ноги, взуті в драні, старі черевики.