Читати книгу - "Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко"

Дівчата сіли в човен.

Вовка та Юрко пішли за веслами.

— На Круглику, — тихо розповідав Володя, — водолази Зброю із затоплених барж піднімають. Кумедні такі, як марсіяни, у своїх скафандрах.

— Звідки ти знаєш?

— Сам бачив. Покликав мене Гончар, щоб показав, де затоплена друга баржа, бо він на неї ніяк не міг натрапити. От я і показав. Тепер партизани матимуть вдосталь патронів. І гвинтівок там теж вистачить. Як Сиволап не старався, все одно боєприпаси до наших потрапили. — Далі Вовка ще більше стишив голос. — Тепер нова справа. Мені отой поранений артилерист, що в бабусі Соломонихи проживає, Ованесян, розповів про схованки в Стрілецькому лісі. Гранати там, кулемети і міномети закопані.

— І ти думаєш знайти ті схованки? — зиркнув на товариша Юрко.

— Так, ми з Ованесяном уже їздили туди, він і місце показав.

…Стрілецький ліс розкинувся на піщаному узвишші. Під ногами, ніби килим, лежала суха глиця.

Галинка перша вискочила з човна, гукнула:

— Беріть кошики — і за роботу!

Сосняк справді був усіяний білими грибами. Боровики росли всюди, особливо на прогрітих сонцем, щедро напоєних недавніми рясними і теплими дощами галявинах. Найбільше було маленьких боровичків, які, мабуть, тільки цієї ночі пробили вогку глицю і зачудовано дивилися на таємничий, дрімотний бір.

Швидко набрали повні кошики грибів. Дівчата заходилися їх перебирати.

— Ви перебирайте, — сказав Вовка, — а ми пройдемо в ліс, нам треба вирізати вудлища.

— Тільки не заходьте далеко! — гукнула Галинка. — Бо нам страшно одним лишатися! — А коли хлопці відійшли подалі, таємниче звернулася до Лесі: — Мені треба з тобою поговорити, тільки щоб усе лишилося між нами. Добре?

Леся не чекала такої розмови, нерозуміюче стенула плечима.

— Говори.

— Тільки між нами, — знову нагадала Галинка, — просив Петро Солодовник передати тобі…

— Можеш не передавати, — посуворішала Леся, — нема мені чого слухати. — І насторожено обвела поглядом ліс.

— Не бійся, — заспокійливо мовила Галинка, — тут нікого немає. І ти, Лесю, послухай, що я тобі скажу. Мої слова нічому не завадять, а може, й на користь підуть.

— Про що ти хочеш говорити?

— Не дружи з Юрком, — порадила їй Галинка.

— Чому?

— Погані вони люди, Берегові. І вам треба тікати від них. З ким ти дружиш? Сама поміркуй. Палив Юрко Дібровне? Палив! Убив двох партизанів? Убив. І гестапівці з ним запанібрата. Що ти скажеш, як прийдуть наші? Як ти людям будеш в очі дивитися? Це не я кажу, а так Петро просив тобі передати, хоча я теж такої думки.

— Дурницю Петро говорить! — сердито відповіла Леся.

— Правду він каже, — заперечила Галинка, — все село зневажає Берегових. Сиділи тихо, як миша під віником, мовчали, що вони німці, а документи берегли, чекали свого часу. Тепер — фольксдойчі. Німці їм і борошно, і масло видають, сіллю забезпечили. До кого ще фашисти в селі в гості їздять? До Берегових. І Юрко перед ними, як та дзига, крутиться, годить, вислужується. А ти його за ручку і ходиш по вулиці. Люди ремствують. І про тебе недобре говорять.

— Хай собі балакають!

— Дивися, — застережливо кинула Галинка, — щоб не довелося жалкувати, бо, як кажуть, буде каяття, та не буде вороття. Юрку прощення не буде.

— Не тобі судити Юрка, — закипіла від образи Леся, — не тобі виносити йому вирок! Так Петру і передай!

— Я що? — розгубилася Галинка. — Я лише прохання Петра виконала, а ти — дивися.

— Не будемо про це говорити, — перебила Галинку Леся, — і давай взагалі забудемо про цю розмову. Ти мені нічого не говорила, а я нічого не чула. І про Юрка не думай погано, він славний хлопець. Я з ним дружу, я й відповідати буду за свою дружбу!

Хлопці тим часом ішли в глиб лісу. Невдовзі Вовка підійшов до старого дуба, на стовбурі якого виднілися три глибокі зарубки. Потім відійшов На п'ятдесят кроків ліворуч, сказав: «тут» і, діставши з-за паска невеличку саперну лопатку, став копати м'яку, піддатливу землю і складати її на розісланий мішок. Раптом у піску заблискотіла позеленіла обойма патронів. Вовка сказав упевнено:

— Тут схованка!

Незабаром лопатка знову вдарилася об щось тверде. Вовка відкинув пісок, і з-під землі виглянув ріг ящика. Хутко відкрили його. У ящику рівними рядками були складені гранати-лимонки. Вовка дбайливо зарівняв схованку і прикрив її глицею.

— Тепер можна порадувати лейтенанта, хай приїздять і беруть вантаж. Тут чимало боєприпасів, буде чим пригостити фашистів. — Він витер об траву руки, розправив плечі, сказав рішуче: — Буду проситися в партизани. Скільки ж сидіти дома? Досидимося, що й війна закінчиться. Чув новину? Цієї ночі Петро Солодовник, Сергій Булах, Йосип Шаповал і Олексій Шумейко зникли з села, а ми все ще чогось чекаємо. Пора й нам братися за зброю.

У Берегових сіли снідати, коли до хати зайшов староста Щупак. Він широко перехрестився біля порога, прогув басом:

— Хліб та сіль добрим людям!

— Сідайте до столу, Юхиме Мартиновичу, — тут же запросила його Марія Федорівна, — чарку вип'єте і судачки є смажені.

Щупак сів за стіл, випив чарку, підсунув до себе сковорідку з смаженою рибою.

— Смачна! — похвалив. — їж і хочеться. Німці їдять — не нахваляться. І все кажуть мало. Давай їм курей, яйця, телятину, мед, вершки. Оце возили на Татарський острів по два бідони вершків, а тепер велено чотири. І ще кожен день здай п'ятсот яєць. Хоч бери та сам несися. І небагато ніби, а взяти ніде, бо курей німці ж вибили й поїли!

Щупак випив ще чарку горілки, подякував і звернувся до Юрка:

— Ну, ходімо, бо вже час. І пукалку незабудь взяти, бо врем'я таке, що все може бути.

— Куди