Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У звіті Катеринославської губернської ЧК (1.01.1920 — 1.11.1921) зазначено, що «Віра Бабенко з-за кордону привезла наказ про тимчасове призначення, до появи Степового, Ільченка отаманом Верхньодніпровського і Криворізького повітів…» На жаль, чекістам вдалося розкрити катеринославське підпілля і ліквідувати «спробу петлюрівців організувати грандіозне повстання в Україні… Постановою Великої Трійки в засіданні своєму від 25 серпня 1921 р. по цій справі були розстріляні такі особи: 1. Цибенко Максим Харитонович. 2. Ільченко Юхим Артамонович… Всього 52 людини».[229]
Напевно, Юхим Охтономович Ільченко та Юхим Артамонович Ільченко — одна й та ж особа. Як же він опинився на Криворіжжі? Швидше за все, в жовтні 1920 року він разом зі Степовою (Олександрійською) дивізією під проводом Костя Степового-Блакитного вирушив із Холодного Яру на Катеринославщину, де й залишився, увійшовши до структур Катеринославського повстанського комітету.
Очевидно, саме Повстансько-партизанський штаб Юрка Тютюнника, знаючи Ільченка як авторитетного організатора підпілля, призначив його отаманом Верхньодніпровського і Криворізького повітів. Як би там не було, але отамани на місці не сиділи, пересуваючись часом на значні відстані. Інколи з фальшивими документами (а Юхим Ільченко був фахівцем з їхнього виготовлення) виїжджали на зиму з рідної місцевості, щоб перебути несприятливу для повстання пору року.
У Визвольній боротьбі брали участь і родичі Юхима — дядько Яків Ільченко та його син Хома.[230] У січні 1922 року Якова заарештував у Суботові командир батальйону 221-го кавалерійського полку. 2 лютого червоні відправили бранця до штабу кавалерійського полку в Дмитрівку.[231] Більше про нього нічого не чули.
Сестри Юхима Ільченка (Гашка і Христя), побоюючись репресій, виїхали у Сибір.[232]
Оце й все, що вдалося з’ясувати про долю чигиринського отамана Юхима Ільченка та долю його рідних. Але пошук триває.
Є надія, що біографію отамана буде дописано.
11. Останнє слово Архипа Бондаренка
Від 1920 року Архип Бондаренко воював у загоні Ларіона Загороднього. Коли навесні 1921 року під час бою у селі Цвітній отамана було тяжко поранено, його загін прийняв до своїх лав Пилип Хмара. Але вже за місяць під Черкасами було поранено і Хмару. Тоді команду над козаками Завгороднього прийняли Хвиля і Архип Бондаренко.
Загін Архипа Бондаренка називав себе «суто політичним». У похід, як правило, виступали з жовто-блакитним прапором, який розвівав поруч з отаманом уродженець села Дмитрівка козак Хорунжий.[233]
Ось як зображував Архипа секретний агент ЧК, що діяв у його відділі: «Сам Бондаренко являв собою типового отамана. Його високий зріст, міцна груба статура й гострий проникливий погляд змушував тремтіти не лише тих, кого він вважав ворогами, але й своїх «козаків», котрі вчинили якусь провину не тільки перед отаманом, але й взагалі перед козацтвом, як у них висловлювались. Особливо суворий був Бондаренко до людей, які займалися грабунком. Заставши на місці злочину, він стріляв у них сам із маузера без суду й слідства, чим відновив у своєму загоні чесність і дисципліну».[234]
Запам’ятав чекіст і промову Архипа Бондаренка, яку той виголосив під вечір 15 жовтня 1921 року в повстанському селі Гутницька. Було це на вулиці біля хати Явтуха Крячка. Отаман зібрав до 20 своїх людей і сказав:
— Хто хоче жить на землях поневоленої неньки України й коритися кацапам, хто боїться смерті, той може залишити нас і йти на милість ворога. А хто хоче вмерти вільним, зі зброєю в руках, у широкому степу України, той залишиться з нами. Знайте, що наша смерть за визволення й наші невідомі могили будуть основою для нової мети буйної, вільної, самостійної України.[235]
Сексот зазначав, що «всі присутні дали клятву померти разом з отаманом». Мабуть, і сексот теж. Після цього Архип Бондаренко сказав, що загін заночує в Гутницькій, а рано-вранці вирушить на Умань.[236]
Як тільки стемніло, завербований повстанець, взявши для прикриття ношу книг і паперів, поспішив у Михайлівку, де, напевно, й передав червоним, що в Гутницькій ночують козаки Архипа Бондаренка.
Про нічну атаку окупантів зрадник розповідав досить романтично: «…Якось беззвучно гавкали собаки. Десь далеко в лісі, в бік хутора Ірклея, закричав пугач, десь засміявся сич і заплакала сова.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль», після закриття браузера.