Читати книгу - "Люди навпроти"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Як це?! Адже ваші речі вже на судні! — Вона промовисто подивилася на капітана, потім — на Джона.
Американець підвівся і, рушивши до вбиральні, зробив консулові знак іти за ним.
— Гадаєте, вже нічого не можна зробити? — спитав Аділь-бей, коли вони залишилися самі.
— Нічого!
— А згодом? Завтра, післязавтра?
— Нічого.
— Звідки ви це знаєте?
— Пополудні приїздив фургончик.
— Який фургончик? — Аділь-бей ще нічого не зрозумів, але відчув, що це — щось жахливе.
— Такий собі невеличкий фургон, критий толем, з дірочками для вентиляції…
Консул бачив ту машину в місті двічі чи тричі. Люди, помітивши її, вже знали: незабаром десь знайдеться труп.
— Коли фургончик приїздить до казарми, а потім — на подвір'я… Та заспокойтеся, друже! — Джон співчутливо погладив його по спині.
Аділь-бей заціпенів. Він не плакав, все його тіло тільки пронизував пекельний холод.
— Ви певні, що фургончик приїздив по неї? — Голос у нього був такий, як завжди, але погляд став рішучим.
— Ходімо, а то ті двоє почнуть запитувати, що ми тут робимо.
Повернувшись до столу, Джон став спостерігати за Аділь-беєм, який пристав до жвавої розмови Нейли з капітаном.
— Коли ми відпливаємо?
— Годині о першій. На судно ми маємо повернутись опівночі.
Чекати залишалося не більше години. Джон бачив, як зляканий Аділь-беїв погляд перестрибує з відвідувача на відвідувача. Турецький консул навіть позирав на портьєру, що відділяла частину зали.
— Пийте! Це піде вам на користь.
— Ви так гадаєте?
Нейла стурбовано подивилася на Аділь-бея. Торкнувши ногою під столом капітанове коліно, вона прошепотіла:
— Ви йому вже сказали?
— Ще ні.
Ціла година! Як це нестерпно довго! Якщо розстріляли Соню, чий брат працює у «гепеу», то чому б…
— До речі… — прошепотів трохи збентежено капітан, нахилившись до Аділь-бея. Видно було, що він уже добряче випив; щоки в нього почервоніли.
Аділь-бей завважив, що капітан тримає Нейлу за руку.
— … Оскільки людина, про яку ви казали, з нами не попливе, а все вже готове… — Капітан оглянувся, щоб переконатися, що сусіди його не чують; Джон ляскав пальцями влад джазовій музиці. —… То я вирішив замість неї взяти мадемуазель… Краще буде, якщо ми підемо на судно зараз. А вона приєднається до нас через півгодини… Офіціанте!
Він хотів заплатити, але Джон зупинив його руку й сказав офіціантові по-російському:
— Це — на мій рахунок.
Дощ перестав. Жінки на порозі чекали, як завжди, як і кожного вечора, але трьом чоловікам навіть не всміхнулись. Джон спирався на плече Аділь-бея. Вони місили багно, яке тут прилипало до підошов ще дужче, ніж на набережній. У повітрі стояв запах нафти.
Митники ще не прийшли — Аділь-бей чув, як про це сказав хтось неподалік. Він дозволив вести себе далі й нарешті опинився із Джоном у капітанській каюті.
— Вам тут спокійніше, га?
Аділь-бей слухняно кивнув головою, сьорбнув пива, якого йому тим часом налили, й почав думати про щось далеке-далеке. Трохи згодом у коридорі почулися кроки. Двері відчинились, увійшла Нейла. Вона була вся мокра, сукня прилипла до тіла. Якийсь офіцер зачинив за нею двері.
— Ви не хотіли б переодягтися у ванній?
Все це нагадувало кіно, бракувало тільки музичного супроводу та голосу за кадром. Аділь-беєві здавалося, наче він спостерігає цю дію десь збоку. Відчувши на собі важкий Джонів погляд, він вимушено всміхнувся, ніби хотів у чомусь запевнити американця.
Отже, все закінчувалося, хоча й не мало кінця. Правильніше сказати, це мало вигляд поганого кінця. Та ще не все було ясно — адже митників на борту ще не було.
Капітан вийшов із Нейлою до сусідньої каюти. Невдовзі жінка повернулася в самому пеньюарі. Її сховали в шафі серед одягу. Згодом увійшов офіцер.
— Вони вже тут!
Чому він, Аділь-бей, не міг пригадати жодного Сониного виразу обличчя? Аділь-бей бачив її чорну постать, худеньку шию, капелюшок і навіть молочно-білу пляму її обличчя. І — більше нічого. Чому?
До каюти в супроводі суднових офіцерів увійшли троє чоловіків і сіли за стіл. Їм також запропонували пива. На столі лежав стосик паспортів. Тридцять два члени екіпажу вишикувалися вздовж стіни. Немов у казармі, почали перекличку. А гортав паспорти, сидячи за столом, Колін. Він спершу дивився на фотокартку, потім на власника паспорта, що підходив до столу.
— Петерс…
— Тут!
Колін робив усе повільно, вдумливо. Аділь-бей, стоячи в кінці черги, побачив чорну стрічку, зо два пальці завширшки, пришпилену до петлиці його мундира.
— Ван Ромпер!
— Тут!
Колін повертав кожному паспорта.
— Нельсен!
— Тут.
— Аділь Зекі-бей…
Відповідь пролунала не одразу. Колін підвів голову і глянув на одутле обличчя турка, який невідривно дивився на петлицю з чорною стрічкою. Аділь-бей не міг поворухнутися, навіть дихнути.
— Капітан Ковелач!..
— Тут.
Отже, все скінчилося. Аділь-беєві повернули паспорта. Його пальці мало не торкнулися Колінових пальців! Тепер починався митний огляд. Екіпаж з офіцерами залишився, а Колін зі своїми людьми вийшов. За ним рушив і капітан. Моряки посідали, хтось допивав пиво.
— Ну що, старий? — Джон похмуро дивився на Аділь-бея.
— Та що, нічого…
— Ви бачили чорну стрічку?
— Бачив… І очі його бачив.
— На його місці я б вас убив…
Як Джон про все це здогадався? Вікно навпроти, Колін, який щоночі курив біля вікна… Сірий папір, що ним Аділь-бей затуляв вікно… І той росіянин, що раз у раз виглядав на вулицю…
— Мені вже пора йти. На все
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Люди навпроти», після закриття браузера.