Читати книгу - "Материками й океанами"

«Фрегат «Паллада», Санкт-Петербург».

У сім'ї Лаврських жила нянька Явдоха. Довгими зимовими вечорами вона розповідала дітям про те, як ходила на богомілля пішки з одного кінця матінки-Росії в другий. Фантазія в няньки була багатюща, і бувальщину вона перемежовувала всякими небилицями.

Слухати Явдоху ніколи не набридало. Вона могла ухати, наче справжній лісовик у лісі, наслідувала голосом тварин і птахів, а крім того, вміла майстерно розповідати різноманітні казки — і смішні, і страшні, і зворушливі.

Саші, худенькій вразливій дівчинці, хотілось разом з Явдохою ходити пішки по країні, відчуваючи босими ногами м'яку пилюку.

— Нянько, підемо, га? Ну підемо, гаразд?

— Ноги в мене не ті, Сашенько… А от послухай краще про царівну-жабку.

Сім'я Лаврських жила бідно. Саші доводилось дуже багато допомагати по господарству.

Коли Саша підросла, старший брат Валер'ян почав брати її з собою в поле. Він захоплювався ботанікою. В сім'ї його називали вченим. Ще в шкільні роки він потоваришував з Добролюбовим — майбутнім великим революційним демократом.

Блукаючи з братом на приволзьких луках, Саша легко запам'ятовувала мудрі назви трав і квітів, якими так сипав Валер'ян. Запам'ятовувала вона й інше: слова про велике покликання кожної чесної людини — служити всьому людству.

Непомітно Саша стала Олександрою Вікторівною, вихованкою Нижньоновгородського жіночого училища.

Роки минали, і дитяча мрія про далекі подорожі потьмяніла. Тиха і сором'язлива Олександра Вікторівна у вільний час багато читала, прагнучи якомога більше дізнатись про білий світ, про те, як живуть люди в чужих країнах.

У ці роки сталося нещастя з її другим братом — Костянтином. Його вислали за політичну діяльність у глухе північне містечко Нікольськ. Сестра й мати поїхали навідати засланця. Брат зрадів рідним і зразу ж пообіцяв познайомити їх з гідною подиву, визначною людиною.

— Та хто ж він?

— Тутешній засланець, Потанін Григорій Миколайович. Мандрівник, натураліст. Розумієш, відсидів у казематі, був на каторжних роботах. Там його в таратайку запрягали, щебінь на ньому возили. Сюди, в Нікольськ, етапом прийшов.

— Костику, — стурбувалась мати, — як же це ти з каторжником заприятелював…

— З каторжником? Та за віщо його засудили, чи знаєте ви? За те, що з такими ж, як він сам, вимагав відкрити в Сибіру університет та читав прокламації Герцена — от за що!

Другого дня Лаврський познайомив сестру з Потаніним.

«Каторжник» був невисокий, русявий, блідий — мабуть, від недоїдання. Знайомлячись, він соромився і короткозоро мружив очі.

У північному містечку й прийшло до Олександри Вікторівни кохання.

1876 року Григорій Миколайович і Олександра Вікторівна Потаніни вирушили в першу свою спільну подорож. Петро Петрович Семенов, старійшина російських географів, людина великої душі, зумів виклопотати По-таніну помилування і включив його до складу експедиції, яку споряджало Географічне товариство у північно-західну Монголію.

Серед тих, що проводжали експедицію, в Петербурзі були й панянки, в котрих уявлення про подорож пов'язувалося з веселою поїздкою в Париж або Ніццу.

— Ах, люба, які ви щасливі! — щебетали вони, оточивши Олександру Вікторівну. — Це так цікаво, так романтично!

Але якої б заспівали ці захоплені панянки, коли б їм довелось випробувати те, з чим зіткнулася Олександра Вікторівна уже на початку монгольської подорожі? Та вони втекли б не оглядаючись із першої ж ночівлі, коли комарі не давали людям склепити очей і напосідали такою густою хмарою, що гасили запалену свічку.

А небезпечна пригода в буддійському монастирі, де Григорія Миколайовича та його супутників було скинуто з коней, побито й ув'язнено в темній келії нібито за образу святині? А снігова буря в горах по дорозі до міста Кобдо? А задушлива спека на старому караванному шляху, яким, повз скелети коней і верблюдів, попрямували потім Потаніни до центру монгольських пустель?

Олександра Вікторівна скоріше була хворобливою і тендітною, ніж міцною і витривалою жінкою. В дитинстві вона часто плакала, сама не знаючи чого. Коли її, високу, худорляву, з якоюсь страдницькою рисою на обличчі, з тонким співучим голосом, зустрічали незнайомі люди, їм і на думку не спадало, що ця жінка може лазити по горах або їздити верхи.

Але вона днями не злазила з жорсткого, незручного сідла, хоч боялась коней і щоразу відчувала серцебиття, коли до неї підводили незнайомого коня. Вона була чутлива до простуди; в дитинстві її кутали в шалі, але ніхто не чув від неї скарг, коли ніч заставала караван у гірській ущелині і треба було ночувати просто на снігу.

В експедиції Олександру Вікторівну вважали тільки дружиною Григорія Миколайовича. Але скільки турбот лежало на ній! Зібраний, акуратний у всьому, що стосувалось науки, Григорій Миколайович був навдивовижу непрактичний і неуважний у побуті. Грошей на експедицію їм дали мало, треба було вигадувати, викроювати. Щоб не відривати Григорія Миколайовича від основної роботи, Олександра Вікторівна намагалась якомога менше турбувати його з цього приводу.

Але найголовніше — вона поступово, Непомітно звалювала на себе і чимало суто наукової роботи: збирала етнографічні матеріали, допомагала впорядковувати щоденники, робила зарисовки.

Після багатомісячних мандрів Потаніни повернулись на батьківщину, щоб опрацювати зібрані матеріали і знову вирушити в Монголію. Цього разу їм доручили відвідати ті місця, які залишились осторонь маршруту першої подорожі, — серед них Урянхай, теперішню Тувінську автономну республіку. Потаніних не задовольняло і те, що в деяких місцевостях Монголії вони були взимку і, отже, не могли зібрати гербарій.

За другої подорожі прогалини були заповнені, і незабаром з'явились у світ чотири томи, в яких уперше було дано всебічний опис північно-західної Монголії і детально розказано про народи, які тут жили. Недарма Потаніни ночували взимку під чорним зоряним небом, штовхаючи