Читати книгу - "П'ять життів доктора Гундлаха"

Коли Гундлах сів до Гертеля в машину, на думку йому спало ще одне. Якщо Пінеро нічого не полишав на самоплив, то, мабуть, він, маючи ключ, і тут поставив підслуховуючий прилад. Чи в суцільній металевій коробці це неможливо? Певне, для цього ж потрібно мати якусь приховану антену або використати антену автомобільного радіоприймача? Гундлах цього не знав, але на всяк випадок подав Гертелю знак, що не слід казати нічого зайвого. Потім мовив:

— Їдемо Панамериканською автострадою.

— Слава богу, що хоч не старим маршрутом. — Збагнувши причину небагатослівності Гундлаха, Гертель увімкнув радіо: бува прохопиться зайвим словом. — Якби знову довелось їхати дорогою номер п'ять, я б уже не витримав.

Вони заправились на південно-західній околиці міста й у промінні ранкового сонця, що світило їм у спину, незабаром вибралися з широкої долини. Першокласна бетонна дорога перетинала пасмо порослих пралісом гір, які оточували Сан-Сальва юр. Обабіч автостради тяглася зелена стіна густого, м'ясистого листя, ліан і орхідей та іншої тропічної рослинності, чиї полум'яно-яскраві квіти поширювали важкий запах. На поворотах з'являлося сонце і, ковзнувши променями по листі, розсипалося в краплях роси тисячами іскринок. Іноді навіть крізь рокіт мотору ставало чути шум гірських потоків, переповнених зараз, у кінці дощового періоду.

— За селом повернеш ліворуч, — сказав Гундлах, розгорнувши на колінах карту. Він часто озирався, і хоч здавалось, ніби ніхто за ними не їде, але сумніву не було, що їх тримають на мушці. Вони їхали ніби із заткнутими ротами, не зважуючись говорити навіть про незначне, стороннє, дарма що Гертелеві це завжди приносило полегкість.

— Незабаром нюхатимемо перуанський бальзам, — озвався він, коли звернули з Панамериканської автостради. — Справжній бальзам видобувають саме в Сальвадорі, бо лише тут, біля Соламенте, росте бальзамове дерево, більш ніде в світі його немає.

Дорога була добра, тільки трохи вужча, вони проминали села, відразу ж забуваючи їхні назви. Коли вирушали із столиці, стояла приємна прохолода, а тепер у бляшаній коробці машини стало досить жарко. Вони минули схожі на великий парк гори, де паслись череди корів, далі тяглись плантації цукрової тростини й кавові дерева, подекуди траплялись індіанські селища з закуреними, критими пальмовим листям або дерном хатками, далекими від гігієни і цивілізації. Просто край дороги валялись обвуглені головешки, з улоговин і вигрібних ям нестерпно смерділо.

Ще на заправочній станції вони купили кока-коли. Гундлах відкрив пляшку й подав Гертелеві:

— Дельгадо попереджав, щоб ми їхали повільно.

Гертель зменшив газ і ковтнув з пляшки, а Гундлах відчув себе ніби приманкою для обох сторін. Ішлося вже не про гроші, бо ті й ті знали, що доларів у валізах небагато; лишалася просто зненависть. І ті, й ті жадали крові, це стало звичайним полюванням на людей, лихоманка охопила й Гундлаха. В ньому закипала лють до Пінеро, який так підступно його ошукав, а тепер ще й перетворив у приманку, але нехай начувається, негідник. З'явився чудовий шанс помститись йому. Гундлах уявив собі, що на місці фіктивної передачі грошей партизани тримають у засідці загін, з яким не під силу справитись, звичайно, і сільській поліції. Друзі Гладіс Ортеги мали досить часу, щоб улаштувати засідку й серед дороги, що для Пінеро могло виявитися несподіванкою.

— Щось не сходиться із запискою Дельгадо, — озвався Гертель. — Нижче від озера Ісалько починається партизанський район. Усе передгір'я вулканів небезпечне. І чи випадково ми знову їдемо до нашого колишнього будівельного майданчика? За Сонсонате — Акахутла, де ми реконструювали порт, найкращий у країні. Може, це поганий знак…

«Дуже добре, — подумав Гундлах. — Отже, біля озера Ісалько». Але раптом йому майнуло, що все може обернутися зовсім по-іншому, якщо Пінеро відчув пастку. Недаремно ж він хотів вивести з ладу пістолет, мабуть, уже як останнє попередження, потім перевів на стоянку їхню машину й нарешті побував у готелі «Хаятт-президент»… Це безумовно означало, що він увесь час підслуховував їхній телефон. Від такого можна було всього чекати. Зрештою він міг навіть тримати під постійним контролем телефон Гладіс Ортеги, міг дізнатися, що їй учора ввечері дзвонили з бару «Лагуна Верде». Побувавши в барі, Пінеро легко міг навести довідку, хто звідти телефонував, а потім чекав дзвінка! Бармен мусив запам'ятати своїх останніх відвідувачів, тим більше, що вони замовляли дороге віскі.

Гундлах майже нічого не помічав довкола, йому здавалося, що його наскрізь пронизували поглядами. Від цієї думки боляче стискалось серце, а в горлі пересохло й страшенно захотілось пити. Він помацав під сидінням, де лежало ще багато пляшок, і відчув щось липке. Він витяг ту річ на світло. То була грудка вже знайомої пластмаси, вагою, може, з півкілограма, як і та, що лежала тоді в багажнику. З неї звисав коротенький провід. Гундлах пом'яв пластмасу й виявив усередині циліндричний капсуль, завбільшки з наперсток. «Детонатор!» — обпік його здогад. Це вже було не застереження. Виходить, Пінеро все знав і запланував убивство… Отже, гра скінчилася.

— Зупинись! — крикнув він до Гертеля. — Тут вибухівка!

— Викинь її, — відповів Гертель, який не бачив детонатора, бо пильнував за дорогою.

Вони під'їздили до річки. Перед самим мостом повз них шаснуло «шевроле» з п'ятьма пасажирами. Гундлах жбурнув свою знахідку в воду.

— Стій, тут, здається, ще є! — знову крикнув він.

Позавчора в багажнику теж було дві грудки пластика, сьогодні ж він виявив ще й детонатор, але Гертель не хотів зупиняти машину на мосту, він просто не вірив у небезпеку. Тоді Гундлах повернув ключ запалення й щосили потяг за ручне гальмо. Машина зупинилась уже на протилежному березі.

— Спокійно, не треба нервувати, — сказав Гертель. — Це знову блеф.

Позад них зупинився високий «рейнджровер», з кабіни виглянув сальвадорець.

— У вас аварія? — запитав він. — Може, допомогти?

Гундлах виліз із машини, намагаючись збагнути, що, власне, діється. Він знав од Гертеля, що тутешні водії завжди допомагають один одному в дорозі, але така швидка допомога його насторожила ще більше.