Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

сказати їй, що найкращі устриці у Прюньє[28], як їй уже хотілося скуштувати того, що пропонувала горлата рибаска: «Креветки, добрі креветки, живий скат, живий скат!», «Мерлан, мерлан, так і проситься в казан!», «Прибули макрелі, свіжі, веселі! Макрелі для пань, гарні макрелі! А осьде мідії, свіжі, добрі мідії!» Мимоволі вигук: «Прибули макрелі!» викликає в мене дрижаки. Макреля, макро… Але оскільки ця реклама не могла стосуватися нашого веселого шофера, то я думаю тільки про рибу, на яку дивитися не можу, смакує, і досада швидко минає. «Ох, мідії! — вигукує Альбертина. — Мені вони так смакують!» — «Серденько! Це в Бальбеку була розкіш, а тут вони непотріб! Зрештою, згадайте, що казав Коттар про мідії!» Одначе моя заувага виявилася гетьто недоречна, бо наступна перекупка похвалилася чимось таким, що Коттар забороняв іще суворіше: Салат-ромен, салат-ромен! Який рясненький він ген-ген!

Та Альбертина ладна була офірувати мені салат-ромен за обіцянку купити за кілька днів те, що рекламувала зеленарка: «Осьде гарна аржантейльська спаржа, осьде гарна аржантейльська спаржа!» Таємничий голос, гідний химерніших пропозицій, вторував: «Проб’ю бочку! Проб’ю бочку!» Доводилося визнати, що йдеться лише про бочку, бо ці слова майже цілком перекривалися криком: «Шибки, шкляр, шибки биті, до шкляра, шкля…я…ра!» — ця григоріянська роззявина все ж менше нагадувала мені літургію, ніж волання ганчірника, який, сам того не знаючи, повторював раптову перерву в мелодії посеред молитви, досить часту в церковному ритуалі: «Praeceptis salutaribus топіti et divina institutioneformati, audemus dicere»[29] — мовить священик, випалюючи «dicere». Без жодного блюзнірства — подібно до того, як у середньовіччя побожний люд просто на церковній паперті розігрував фарси і соті, — ганчірник примушував згадати оте «іdicere», коли, скандуючи слова, раптом виспівував останній склад скоромовкою, гідною акцентуації, освяченої великим папою VII сторіччя: «Ганчірки, залізяччя на продаж (все це вимовляється поволі, як і два наступні склади, зате останній швидше, ніж «іdicere»), кролячі шкур-ки!». «Валенсія, гарна Валенсія, свіжі помаранчі!» Навіть скромний пір: «Осьде чудовий пір!», цибуля: «Вісім су віночок, цибуля, цибуля!» — гупали в мої вуха, наче відлуння прибою, в якому Альбертина, бувши вільна, могла б загубитися, і набирали лагідности якогось Suave mari magno[30].

Вам морквиця? Ось — дивіться!

«О! — вигукнула Альбертина. — Капуста, морква, помаранчі! Забаглося городини, як перед смертю! Попросіть Франсуазу, хай купить. Вона приготує моркву в сметані. Ото буде потіха — їсти все це разом! Втілити усі ці заклики в добре сніданнячко! Ох, попросіть краще Франсуазу підрум’янити ската на маслі. Ох, і смакота!» — «Гаразд, кохана, але відійдіть уже від вікна, а то потрощите все, що обносять перекупки». — «Уже, уже, йду, але відтепер я хотітиму на обід лише те, що чутимусь наші вуха». Як се цікаво! Подумати лишень: треба чекати ще два місяця, щоб зачути: «Зелена квасоля, ніжнесенька зелена квасоля, беріть зелену квасолю!». Як це добре сказано: «Ніжнесенька квасоля!» Я люблю її тоненьку-тоненьку, скупану в соусі; вона просто тане в роті, свіжа як роса. Овва! Або оці сметанні сердечка, до них іще ген далеко: «Добрий сир зі сметаною, добрий сир!» А шасла з Фонтенбло: «У мене найкращий шасла!» А я з жахом думав про те, скільки мені ще доведеться з нею прожити до пори шасла[31]! «Тільки не подумайте, ніби я хочу вже їсти лише те, що ми почуємо; звичайно, я роблю винятки. От чом би мені, приміром, не замовити в Ребате морозива на нас обох? Скажете, ще не пора, а мені так кортить!» Я так і здригнувся при імені Ребате, воно викликало підозру, а слова: «От чом би мені» ще більше в ній упевнювали. То був день прийняття у Вердюренів — відтоді ж як Сванн переконав їх, що Ребате найкраща цукерня, вони замовляли там льоди і птифури. «Я нічого не маю проти льодів, люба Альбертино, але дозвольте мені замовити самому, ще не знаю, чи це буде Пуаре-Блянш, Ребате чи Рітц, словом, побачу». — «То ви хочете вийти?» — спитала вона недовірливо. Вона завжди твердила, що була б рада-радісінька, якби я частіше виходив, але коли якісь мої слова могли вістити, що я не залишусь удома, її стурбована міна наводила на думку, що радість, яку я справляв би їй частими виходами, була б не цілком щира. «Може, вийду, а може, й ні, ви знаєте, я ніколи наперед не планую. У кожному разі, морозиво не оповіщають, його не обносять по вулиці, чого це вам раптом забаглося?» І тут Альбертина своєю відповіддю показала, скільки дотепносте й прихованого смаку розвинулося в ній зненацька від бальбецьких часів. Вона твердила, що завдячує цю манеру висловлюватися єдино моєму впливові, життю зі мною, хоча я так ніколи не говорив, ніби якась вища сила заборонила мені вживати будь-коли в розмові літературних зворотів. Напевне, майбуття моє і майбуття Альбертинине мали скластися неоднаково. Мені закрадалися щодо цього якісь передчуття, коли я бачив, як вона силкується говорити з-письменська, мислити образами, призначеними, як я відчував, для вищої і ще незнаної мені мети. Попри все це, я був зворушений, бо подумав: «Звичайно, я б так не висловився, як вона, а проте без мене вона б не опанувала такого стилю, вона відбула мою школу, а отже, не може мене не кохати, вона моє творіння». Вона сказала так: «У всьому оповіщуваному на вулиці їстівному я люблю те, що, почуте мною як рапсодія, змінює свою природу за столом і апелює до мого піднебіння. Щодо морозива, то маю надію, ви замовите його в тих нині немодних формах, у яких угадуються всі можливі архітектурні кшталти: коли я їм ці святині, церкви, обеліски, скелі, то завжди спершу розглядаю їх ніби яку мальовничу географію, а