Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

можемо вибирати, наче в колоді карт, навколишні розмаїті, фізично щойно відчуті реальності. Сьогодні п’ятниця, ранок, коли повертаються з прогулянки, або година чаювання на узмор’ї. Думка про сон і що ми оце лежимо в нічній сорочці, часто буває останнім, що нам заблисне. Воскресіння настає не зразу; нам приверзлося, ніби ми подзвонили, але дзвінка не чути, ми мелемо щось таке, що на голову не налазить. Тільки рух прояснює голову, і коли ми справді натискаємо на електричну грушу, можна промовити поволі, але виразно: «Уже десята. Франсуазо, несіть, будь ласка, каву з молоком».

О диво! Франзуаза не здогадувалась, що океан ірреальности ще обполіскує мене всього, хоча мені й стало снаги кинути їй крізь нього цю чудну репліку. Вона відповіла, як і годилося: «Уже десять по десятій». Це доводило мені, що я при своєму розумі, й дозволяло не зраджувати дивацьких розмов, які колисали мене без кінця в ті дні, коли я не був відмежований від життя горою небуття. Зусиллям волі я повертався до реальности. Я ще тішився уламками сну, тобто єдиної справді своєрідної вигадки, єдиної обнови, можливої для мене манери оповіді, оскільки оповіді з царини яви, хоч би й приоздоблені красним письменством, не містять у собі таємничих розбіжностей, які є джерелом краси. Говорити про красу, породжувану опієм, зовсім легко. Але для людини, навиклої спати лише з наркотиками, несподівана година природного сну відслонить ранішній огром як таємничого, так і свіжого краєвиду. Змінюючи годину, місце сну, викликаючи сон штучним робом, або, навпаки, вертаючись на день до сну природного — найдивовижнішого з усіх для того, хто звик до снодійного, — ми нападаємо на різновиди снів у тисячу разів численніші, ніж різновиди гвоздик і троянд, що їх викохує садівник. Садівники плекають квіти, схожі на розкішні марення, інші — на кошмари. Заснувши у певен спосіб, я прокидався від дриґоти, переконаний, що в мене кір, або з іще страшнішою думкою: що бабуся (про яку я більше не думав) гризеться, що я сміявся з неї одного дня в Бальбеку, коли вона в передчутті близької смерти захотіла сфотографуватися на пам’ять. Хоча я вже встигав прочуматися, мені хотілося чимдуж до неї бігти, аби пояснити, що вона не так мене зрозуміла. Але я тим часом зігрівався, підозра на кір відпадала, а бабуся була так далеко, що серце за неї довго не щеміло.

Часом на ці розмаїті сни падала нагла тьма. Я зі страхом простував по чорному бульвару, де чулися лише кроки волоцюг. Аж це до мене долітала суперечка між поліцаєм та одною зі звощиць, яких іздалеку беруть за молодих погоничів. У пітьмі я не бачив її на передку, але чув голос, а вже з голосу вгадував і гоже її личко та молоде тіло. Я чвалав до неї в темряві, щоб сісти до екіпажу, поки той не рушив. Відстань була чимала. На щастя, суперечка з поліцаєм затяглася. Я встиг добігти до карети. Ця частина бульвару освітлювалася ліхтарями. Стало видно візницю. То була справді жінка, але стара, рослява і груба, з-під кашкета в неї вибивалося волосся, на щоці багряніла пляма прокази. Я повернув назад. «То оце така молодість у жінок? Ті, з ким ми колись були зіткнулися, кого нам закортіло побачити знову, вже старі? Можливо, пожадана жінка подібна до постаті нової виконавиці театральної ролі: акторка заслабла, от і довелося шукати заміни. І ми побачимо нового персонажа — але то вже не вона».

Потім мене огортав смуток. У такий спосіб ми бачимо вві сні численні Скорботи, оті ренесансні Пієти, тільки не мармурові, а, навпаки, вельми нетривкі. Та все ж вони мають право на існування, вони нагадують нам про певний бік речей, зворушливіший, людяніший, який нам аж надто спокусливо забути у своїй вірності холодному, іноді ворожому, глуздові яви. Саме так пригадалося мені, як я в Бальбеку дав собі слово завше жаліти Франсуазу. І бодай упродовж того ранку намагатися не встрявати у сварки між Франсуазою та метрдотелем, бути лагідним із Франсуазою, яку життя не гладило по голівці. Хоча б того ранку, а відтак уже впровадити цей звичай до свого життєвого кодексу; бо як цілі народи не потраплять довго керуватися політикою, диктованою щирим чуттям, так і людські істоти нездатні керуватися спогадами про свої сни. Ось цей сон уже й відлітає. Силкуючись його згадати, реставрувати, я тільки полохаю його ще дужче. Повіки вже тільки приплющені. Якщо я спробую реконструювати сновидіння, вони розплющаться цілком. Повсякчас доводиться вибирати між здоров’ям і глуздом та духовними радощами. Я завжди з легкодухости вибирав перше. Зрештою небезпечна влада, якої я зрікався, була ще небезпечніша, ніж гадають. Жалі, марення не відлітають самі. Коли постійно міняти умови, в яких ми засинаємо, пропадають не тільки самі сни, а й гине на довгі дні, іноді на цілі роки, здатність не то снити, а й засинати. Сон божистий, але несталий; його полохає абищо. Його подруги-звички сталіші, як він, утримують його щовечора на освяченому місці, оберігають від усякого струсу; та коли ми перемістимо його, коли він не прив’язаний до одної постелі, він димом здиміє. Він подібний на молодість і на любов — шукай вітру в полі.

У тих розмаїтих снах — так само як і в музиці — краса залежить від збільшення чи зменшення інтервалу. Я тішився нею, натомість порозгублював у тому сні, хай і короткому, чимало покликів, якими озивається до нас мандрівне життя паризьких ремесел та всякої живности. Отож зазвичай (не передбачаючи, на жаль, драми, яку такі пізні прокиди, а також мої перські, цебто драконівські закони, гідні расінівського Агасфера, мали незабаром стягти на мою голову) я намагався прокинутися з курми, аби чути всі ті крики. Радіючи думці, що Альбертина любить ті зазови і що я сам, хай і лишаючись у ліжку, якось причетний до вуличного життя, я ще й сприймав їх як символ його атмосфери; символ небезпечного рухливого життя, в яке я пускав Альбертину лише під своєю опікою, поширюючи зону її неволі, й звідки вихоплював її о будь-якій порі, щоб вернути назад до себе. Ось чому я цілком щиро міг відказати Альбертині: «Навпаки, мені цей галас приємний, бо я знаю, що ви його любите». — «Устриці, просто з моря, устриці!» — «Ох, устриці, мені так їх кортить!» На щастя, Альбертина з вітрогонства чи з неуважносте швидко забувала про свої забаганки; я не встигав