Читати книгу - "Чинність і дія кримінального закону в часі"

Такий стан термінологічної невизначеності, очевидно, викликаний тим, що вітчизняна правова наука протягом довгого часу розвивалася в “російськомовному варіанті”, а серед вчених, які пишуть російською мовою, дійсно викликає труднощі розмежування понять “чинність” і “дія” кримінального закону, оскільки, як відомо, російською і “чинність”, і “дія” перекладаються однаково – “действие”. Так, наприклад, Ю.А. Соколов писав, що “Закон є чинним (рос.: “имеет силу” – Ю.П.) остільки і до тих пір, оскільки і поки він зберігає свою обов’язковість. Дія (рос.: “действие” – Ю.П.) радянського закону починається з моменту набуття ним чинності. Тому радянське законодавство не проводило і не проводить відмінності між набуттям законом чинності і набуттям (введенням) його в дію”[287]. Точно так же не проводять відмінності між чинністю і дією закону також і багато сучасних криміналістів[288]. Справедливо звертаючи на це увагу, А.А. Бєлкін, наприклад, пропонує відрізняти дію закону від володіння ними силою (чинністю)[289].

Таким чином, першою проблемою, яка постає при визначення поняття дії кримінального закону, є відмежування її від чинності кримінального закону. Навряд чи можна погодитися з В.В. Копейчиковим у тому, що “будь-який закон живе тільки тоді, коли він виконується всіма і повсюдно”[290]. Як вже було сказано вище, “життя” закону, тобто його чинність, є його об’єктивною властивістю, пов’язаною з існуванням закону у часі, як об’єктивного явища. І не більше. Тому кримінальний закон, який є чинним, не обов’язково може діяти. Дещо забігаючи наперед, відзначу, що такі ситуації мають місце, наприклад, у випадках, коли відсутні юридичні факти, які зумовлюють дію кримінального закону – не вчиняються передбачені ним злочини. І навпаки, може діяти кримінальний закон, який вже не є чинним. Це має місце у випадках так званого “переживання” старого кримінального закону, коли закон, який вже втратив чинність, тим не менше застосовується до злочину, вчиненого під час його чинності, оскільки наступний кримінальний закон посилює кримінальну відповідальність. Тому правильним буде висновок про те, що чинність кримінального закону в часі, тобто його існування у часі, не є залежною від обставин, що зумовлюють його дію, а, навпаки, створює передумови для дії закону. Інакше кажучи, не дія кримінального закону є умовою його чинності, а чинність закону є передумовою його дії, оскільки діяти може бути лише той закон, який є (чи був) чинним, існуючим на певний момент. П.А. Воробей, М.Й. Коржанський та В.М. Щупаковський пишуть, що законодавець надаючи законові чинності лише створює можливість дії, можливість застосування. На їх думку “закон починає діяти лише тоді, коли виконавці закону перетворять цю законодавчу можливість в дійсність, коли вони почнуть його виконувати, реалізовувати. Без його виконання, застосування закон не діє, а лише існує на папері мертвим письмом”[291].

Отже, дія закону – явище відмінне від просто його існування (чинності) і полягає в переведенні положень чинного закону в певний соціальний результат. У зв’язку з цим слушною уявляється думка В.Є. Гулієва та Г.А. Кравцова про те, що “для пояснення того, що таке “дія закону”, очевидно слід розглянути способи реалізації правових приписів – застосування, виконання та дотримання норм права – та пов’язати кожен з них з часовими та просторовими межами існування закону”[292]. Тобто, дія кримінального закону має розглядатися крізь призму реалізації його положень в конкретних умовах часу і місця. При чому така реалізація проявляється в процесі застосування даного закону до тих соціальних явищ, які ним регулюються. Отже, “питання про дію кримінального закону є питанням про його застосування”[293].

В загальній теорії права вважається, що застосування закону разом з його дотриманням, виконанням та використанням є формою реалізації закону (права). При цьому, якщо останні три форми реалізації законів здійснюються приватними особами, які дотримуються заборон, виконують обов’язки та використовують права, визначені законом, то застосування закону є прерогативою органів державної влади і полягає у їх владній, організовуючій діяльності, що має на меті забезпечити суб’єктам, яких стосуються законодавчі приписи, реалізацію належних їм прав та обов’язків[294]. Таким чином, реалізація кримінального закону, як закону, що звернутий до судів та органів кримінального переслідування[295], може бути здійснена лише у формі його застосування цими органами. Під час такого застосування, здійснюється логічна операція підведення одиничного під загальне, або, як писав Г.В.Ф. Гегель, загальне визначення закону, зламлюється до окремого конкретного випадку[296]. Тобто повноваження держави покласти