Читати книгу - "Відьомська доба"

Жовта споруда за молодим ялинником — приземкувата, двоповерхова, схожа одночасно і на в’язницю, і на стайню; Івга охопила плечі руками.

— Мені доведеться дещо показати тобі, — не обертаючись повідомив Інквізитор. — Саме те, що тобі належить… побачити.

Івга з ненавистю поглянула на його доглянуту потилицю. І понад усе їй захотілося садонути по ній чимось важким.

Теж мені, розпорядник долями. «Шістдесят два», «тридцять вісім»… «Саме те, що тобі належить…» За яким правом він поводиться з нею, ніби з лабораторним щуром? Ні, мовби з вірусом. Добрий лікар…

Напад люті заскочив її зненацька. Наче раптом луснула луска довкола ядра її втрат, принижень і страхів. Вона не встигла підготуватись.

Зуби її хряснули. Очі запнула кривава поволока; неймовірно, як у одній людській істоті може вміститися стільки злости…

Наступної миті вона вчепилася у волосся чоловіка за кермом.

Мало не вчепилась. Бо він таки упіймав її руку. Різко смикнув на себе. Машину занесло; рука Інквізитора вхопила її за шию і вдавила обличчям у тверде плече.

— Кат!..

Вона шарпнулась. Авто теж; Івзі здалося, що зараз вона перелетить уперед і впаде на кермо, висаджуючи скло ногами.

— Кате! Своло..! Пусти-и…

Руки, які почали дряпати і рвати, ослабли від раптового болю; такого, наче голову викручують з плечей, мов корок із пляшки.

Машина зупинилась. Івгу відпустили; руде пасмо зачепилося за ґудзик на його комірці, і вона ледве не скальпувала себе, коли відсахнулася.

— Усіх вас, — засичала вона крізь біль. — Ненавиджу… Кати…

Вона на хвилину засліпла. Може, від сліз, а може, просто посутеніло в очах; дверцята, на які вона налягла в пошуках виходу, подалися, і дівчина випала з авто на узбіччя.

Імла перед очима розійшлась. Саме для того, аби побачити камінь; стогнучи від болю, підняла і пожбурила. Бічне скло пішло сотнею тріщин, перестало бути вікном; вона відчула шалену радість… Каміння більше не було, лишалися слова:

— Я… тебе… чіпала? Я тобі щось погане?!. Я злочинниця? Злодійка? Та я у житті… і ти мені будеш вказувати? Назару… Чи я щось кому винна?!

На вузькій дорозі не було жодного авто, тільки по далекому шосе повзла сіра вантажівка. У полі вив собака, а Інквізитор стояв, виявляється, поруч, і зверху вниз дивився на Івгу.

— Я не боюся тебе, — вона подивилася просто в його звужені очі. — Я НІКОГО не боюсь. Зрозумів, гаде?!

Інквізитор мовчав.

Вона через силу підвелася — не хотілося стояти на колінах перед ним.

— Ти… негідник. Ти… у нас би син народився! З Назаром! Тепер уже все… радий? Що ми не будемо… що в нас не буде… ніколи! Радій… ти хіба кого-небудь любив? Ти не вмієш, душа в тебе… у панцирі.

Їй виразно і гостро уявився ранок з плямами сонця на підлозі й брязканням посуду… з запахом молока. Вона вишкірилась, відганяючи видіння; щелепи її зводило від ненависти:

— Я ж нічого не хотіла! Нічого особливого! Тільки, щоб мене… у спокої… дали просто жити… як усі люди! Але якась паскуда вирішила, що я так, хробачок… Змієням уродилася… Так?!

Їй видавалося, сльози в очах ось-ось закиплять.

— Аби хапати… Катувати… Примушувати… Павучисько… Зрадник!

Вона сама не знала, звідки виринуло останнє слово — з якогось натхнення. Бо обличчя Інквізитора таки нібито здригнулось. На мить; це вже дещо! Вона розтягнула губи в переможній посмішці:

— Не подобається? Правда очі ріже, так?

Вузьким, темним лабіринтом вона наче проштовхується до чогось… чим зможе поранити його по-справжньому. Навіть, можливо, вбити.

— …Зрадник. Тобі ще відімститься. За те… ТЕ, як ти з нею повівся!

Вона поняття не мала, що каже. Але ціль була поруч — Інквізитор сполотнів, та ще й як — Івга й не думала, що це можливо…

— Так! Нічого тобі не забудеться, бо ти садист, тобі катувати — єдина втіха в житті… лишилася. Ти навіть тих… — вона захлинулась, але продовжила, — баб, в кублі своєму… мордуєш, так? Як щурів? Інакше не цікаво?!

Ось воно, вразливе місце. Їй так кортіло ДІСТАТИ його, що з язика самі злітали слова, до яких вона в житті б не додумалася… у нормальному стані:

— Тобі ж любити — нема чим! Бо люблять не тим, що в штанях… Душею, а вона в тебе кастрована! Тому ти і катуєш жінок. Тому що… пам’ятаєш — тобі було приємно тоді, коли ВОНА помирала! Ти відчув, як це солодко, коли…

Він не рушив з місця, тільки зіниці його раптом розширились — і вона отримала удар. Такий, що потьмяніло в очах, голос зірвався від крику, а на светр ринула кров з носа. Тепла рідина на губах, руках…

Руда боялася крови. Від одного вигляду її втрачала свідомість; цього разу це врятувало її. Вона отямилася за хвилину. Обличчям у траві. Голова, мов м’яч, по якому гупають десятки ніг в бутсах. У вухах дзвін і ґвалт трибун. Рев і оплески…

Вона зарюмсала. Не від жалю до себе — од неможливости витримати цей біль. І душі. І тіла…

Крізь віртуальний шум стадіону продерся гуркіт мотоцикла. І поступився стурбованому голосові:

— Пане, може, допомогти?

Спокійна відповідь. Кожне слово чітко вимовлене… але Івга не може зрозуміти, про що мова.

— На спину ж треба… Обличчям униз — ще гірше.

Знову спокій