Читати книгу - "Подорож у безвихідь"

Настала пауза.

— Я гадав, що та, моя, нацькувала їх на мене, — подумавши, сказав Андрій. — Коли ті двоє ментів вибігли з корпусу й почали когось шукати, я думав, що це за мною…

— Вони шукали родичку одного хворого. Там вийшла якась скандальна історія. Схоже, що його побили в міліції. Родичка ця зателефонувала до райвідділу і заявила, що їде зі скаргою до обласного прокурора. Вони й примчали миттєво, аби перехопити її і зам’яти справу.

Андрій опустив голову на коліна й заплющив очі. Мобільник залишався притиснутим до вуха, а він тиснув ще сильніше, намагаючись заглушити емоції, що навалилися після почутого. Від колотнечі останніх днів нерви стали зовсім ні к чорту. Зараз він міг би під’їжджати вже до Луцька, якби не утнув тоді з переляку таке… Та відчай його після розповіді Віталія, виявився б набагато сильнішим, знай він, чого ще зміг би уникнути, якби не дременув від двох міліціонерів на чужій машині.

— Сергію Івановичу! Сергію Івановичу, чому ви мовчите?

— Прикро, — нарешті видушив із себе Андрій. — Вибач… Було б менше проблем у нас обох. Ти особливо не впадай у розпач. Крила на твоїй колимазі і так у дірках — усе одно потрібно було б міняти. Я тобі компенсую.

— А де ви зараз?

— Там, де вже не будуть шукати за пошарпаного старого «Жигуля», — відповів Андрій.

— А за побитий новий «БМВ» депутата обласної ради?..

— Депутат собі новий купить, — одказав Андрій. — Не збідніє. Мене вже тут немає, я б не дзвонив… Ну добре, бувай. Пробач ще раз…

Розмова не додала Андрієві настрою, незважаючи на те, що, за всіма ознаками, за вбивство мордатого його поки що не шукали.

Сидіти довелося з півгодини, поки, ковтаючи слова, репродуктор оголосив, що на станцію прибуває поїзд на Брест і час його стоянки чотири хвилини.

За дві Андрій зумів добігти до поїзда, який стояв до нього головою. Перескочивши колію, швидко пішов уздовж вагонів. Ось і відчинений тамбур, на сходах провідниця. Андрій ще раз кинув погляд на будинок вокзалу. Звідти ніхто не поспішав кидатися навперейми втікачеві. Напевно, він сам того не бажаючи, надто згустив фарби. Провідниця без зайвих питань, назвавши суму та номер купе, пропустила його у вагон. Поїзд рушив.

Скинувши черевики, скрутивши плащ і поклавши його під голову, Андрій із задоволенням випростався на верхній полиці купе під невдоволеними поглядами попутниць, яких виявилося троє. Здається, вони зрозуміли, що пасажир лівий, і це їх явно дратувало.

Дама бальзаківського віку претендувала мало не на англійську леді. Вона їхала, очевидно, з двома своїми доньками, одна з яких виглядала ще не конче дорослою, а друга… Чомусь Андрієві здалося, що вона була одного віку з Ліною, хоча він, на свій подив, ще й досі не знав віку своєї нічної попутниці та пацієнтки, а тепер ще й клієнтки, як приватного детектива-аматора.

Попутниці з легкою гидливістю косилися на Андрія. Скоріш за все, це була реакція на запах його шкарпеток. Але йому, попри делікатність та сором’язливість, після всіх пригод на такі речі було просто начхати: пробурмотівши якесь вибачення, відвернувся до стіни і вмить забув про цю трійцю. Здавалося, ледь прилігши, одразу засне, та це виявилося не такою простою справою. Наслідки перенапруження. Нервова система надто розбурхана всіма останніми подіями. Ноги гудуть і болять у колінах ще з тієї божевільної ночі, коли оперував Ліну, досі муляє «кінчик шила» в хребті. При найменшому русі болить шия. А на додачу спину свердлять три пари невдоволених очей.

Андрій заплющив очі. Вагон погойдувало, колеса відбивали своє «так-таки-так, так-таки-так».

Неначе наяву перед очима постав отой злощасний вагон приміського поїзда, Ліна… Лише тепер — вперше після розставання з нею — Андрій згадав її: обличчя, рухи, мову, погляд. Усе до найдрібніших рис. Немає сумніву, вона — та, кого йому так не вистачало.

Так-таки-так, так-таки-так…

Колись у нього вже виникала така впевненість, щоправда, щодо іншої жінки. Доля тоді добряче поглузувала з нього, жорстоко покаравши за таку самовпевненість, від душі натовкла носом у його власну помилку. Досада за таку необачність довго ще переслідувала Андрія, знову й знову примушуючи усвідомлювати квапливість в оцінках своїх вражень та почуттів. Виходить, той досвід нічому не навчив: добре забуте, здавалося б, відчуття не лише виникло знову, а й було гострим та до болю знайомим. Відчуття жінки, створеної для нього.

Так-таки-так, так-таки-так…

Зовні у Ліни не було нічого спільного з його колишньою дружиною. Але решта — її манера триматися, говорити, дивитися… Андрій навіть не міг збагнути, що ще. Просто це був до найменших дрібниць той самий тип жінки, який, мабуть, колись дуже давно він вимріяв для себе. А потім упізнав його, вперше побачивши Яну.

Скільки вже минуло років? Спогади охопили його всепоглинаючою хвилею. Після зустрічі з Яною Андрій не сприймав інших жінок. Та що жінок — його просто перестало цікавити все, що не було з нею пов’язане. Здалося навіть, що це щось більше за кохання, адже закохувався він і раніше… Тоді йому вдалося отримати все, чого так прагнув. Але не надовго. Лише на один рік. А вже другий виявився роком титанічних зусиль, яких доводилося докладати, щоб зберегти шлюб. Яна не змінилася. Андрієві й надалі вдавалося передбачати її бажання, думки та вчинки. Може, змінився він сам? Навряд. Хоча, власне, він пробував зробити й це, розуміючи, що якась невідповідність неухильно зростає між ними. Мабуть, ця