Читати книгу - "Гілея"

раз витирає невидиму пилюку та підбиває подушки на ліжках, що височать білими горами. Хай свати бачать. Ватяні ковдри на скрині поскладала, а на столі поклала три книжки і Яринчиного портфеля — хай бачать, що не від веретена чи од сапи молоду беруть, а від науки. І хай тоді Катерина й лусне від заздрощів. Не хотів сватати Іван, то хай тепер лікті кусає. А в нас Данило є... Та й довгий же день сьогодні!

Данилові теж цей день за рік видався. Уже й переодягався зо два рази, і в сільраду ходив, а свати не приходять. Не дуже хотів Данило зв’язуватися з цими сватами, але мати з Одаркою Павлівною наполягали. Яринка теж погодилася, але сказала, щоб не йшли по селу перев’язані рушниками.

Першим сватом запросили материного дядька Явтуха, він був трохи глухуватий, але умів підтримати розмову в компанії і ніколи не п’янів. Другим сватом напросився далекий родич з Косівки — Вацлав Станіславович Ходзінський — славнозвісний майстер по шиттю верхніх жіночих туалетів (тобто сачків і лейбиків) і неперевершений перукар. Вацлав Станіславович, за його словами, походив зі старовинного королівського роду і тільки брак часу та кордони заважали йому поїхати до Варшави і привезти письмове підтвердження (проше пана, жонду польськего) цього знаменного факту.

Та найбільші надії покладала Явдоха на троюрідного брата чоловікової сестри — Прокопа Лавріновича Каштеляна — завідувача районного відгодівельного пункту, який ходив, мабуть, з найсоліднішим портфелем у районі.

Прокіп Лаврінович мав власний виїзд і пообіцяв звезти усіх сватів у точно назначену годину. Явдоха не дуже часто бачилася з Прокопом, але знала, що умів він говорити по-вченому, і, звичайно, до тієї, хай бог простить, язикатої Одарки випадало йти йому. Явдосі до смерті хотілося побувати на сватанні, але закон не велів...

Нарешті до подвір’я під’їхали сани, і свати ввалилися її хату.

— А портфель де? — це було перше, що запитала Явдоха, побачивши вгодовану постать Каштеляна.

— Є, — заспокоїв Прокіп Лаврінович Явдоху, і справді, їздовий незабаром приніс величезного шкіряного портфеля.

Дядько Явтух розв’язав рудого башлика, сів на лежанку і весь час поглядав на мисника. А Вацлав Станіславович у чорному старомодному костюмі, в білих валянках — довгий і худий — критично оглядав Данила. Потім похитав головою і сказав:

— Проше сідати, бо твоя зачіска не є кавалерська.

Данило покірно сів чубатим парубком, а підвівся зі стільця підстриженим «під макітерку» волосним писарем.

— Що то майстер! — похвалив себе Вацлав Станіславович.

* * *

Яринка сиділа біля грубки в спорожнілому класі на задній парті й тихо плакала. Пахло черствим хлібом і чорнилом. Що ж вона наробила? Невже оце назавжди прийшла розлука з Іваном? Ще вчора вона просиділа цілий вечір з Данилом у клубі, їй було весело і не бентежило, що він сьогодні прийде свататися і що незабаром вона стане його дружиною. Данило по-справжньому кохає, він захистить її від усіх житейських незгод, він не полетить за хмари, не повіється в степи, а завжди буде поруч, на землі. Якби Іван любив її, то не залишив би ніколи, не проміняв би свого щастя на якусь примарну славу, так званий обов’язок. Подумаєш, партійний! Яринка зводила навколо себе частокіл з обвинувачень, щоб одгородитися від можливих Іванових докорів і людського осуду: не вона винна — він розлюбив її, стала поміж ними довгонога степовичка. З якою ненавистю дивилася вона тоді біля Дніпра на Яринку. У тому погляді була зневага і зверхність жінки, яка вже перемогла, лють і рішучість боронити завойоване. Тоді ж Яринка відчула себе переможеною. Врятувати її міг тільки Іван, але він не побіг за нею, не зупинив, не розраяв...

Біля старого рибальського куреня на неї чекав Данило. Він нічого не питав її, тільки тоді, коли перевіз на другий берег, сказав:

— Не їдь більше ніколи за Дніпро... Там тебе ніхто не чекає.

— Тепер я знаю, — відповіла.

Сипало снігом у замерзлі шибки, завивав вітер у кам’яному мішку груби. В куточку, на підлозі, затиснута плінтусами, сиділа сіра миша і дивилася на Яринку. Дві срібні краплини застигли в маленьких очицях, Яринці стало моторошно. Вона грюкнула кришкою парти, миша зіщулилась, але не втекла. Переборюючи огиду, схопила чорнильницю-невиливайку і жбурнула в ненависні очиці. Чорнильниця розбилася, обляпавши стіну, а миша й не поворухнулася. Яринка закричала в нестямі і вибігла з класу.

* * *

— Яринко, йдуть! — немов обпечена відскочила од вікна Одарка Павлівна й забігала по хаті.

Сповнені гідності й значимості, ішли вулицею свати. Першим пробирався через снігові замети жовтий шкіряний портфель Прокопа Лавріновича. Потім ішли чорне Данилове пальто з (Обгризеним смушевим коміром і рудий, оторочений чорною тасьмою башлик дядька Явтуха, а вже останніми ступали білі валянки Вацлава Станіславовича Ходзінського.

За домовленістю, старшим сватом (в усякому ділі мусить хтось бути старшим) мав бути Прокіп Лаврінович. Тамуючи образу, Вацлав Станіславович погодився, але не змирився і вирішив при першій же нагоді перебрати старшинство до своїх рук. Дядько Явтух не належав до владолюбів і думав лиш про частування, яке чекало на них, бо, зрештою, якщо дівка захоче вийти заміж, то вийде й без сватів, а якщо ні, то навіть районний адвокат не умовить її.

Одарка Павлівна широко розчинила двері перед жданими сватами, вклонилася у пояс Каштеляновому портфелю (бо він перший переступив поріг) і промовила:

— Ласкаво просимо до нашої хати.

— Спасибі, — відповів портфель голосом Прокопа Лавріновича і вмостився на столі поруч зі своїм маленьким родичем — Яринчиним портфеликом.

— А ми ж і не чекали таких гостей, — традиційно проголосила Одарка, допомагаючи сватам роздягатися.

— Ну й мете! — сказав дядько Явтух, розв’язуючи башлика.

— Наче небо прорвалося, — сказав Вацлав Станіславович, розчісуючи саморобним алюмінієвим гребінчиком довгі вуса.

— Да, — сказав Прокіп Лаврінович, порипуючи хромовими чобітьми.