Читати книгу - "Паморочливий запах джунглів"

Я виступив з тезою «Гоголь і Борхес» і завоював літературну публіку, а в міжчассі одну даму українського походження, яка, однак, по-українськи не говорила. Та я добре володів іспанською, і ми порозумілися.

Чоловік у неї був японець і при цьому мільйонер. Але в неї був ще власний бізнес – два десятки квартир в Буенос-Айресі, які вона здавала. І цими справами керувала.

В одну з таких квартир вона запропонувала мені перебратись, а ми з Коротичем жили в різного класу готелях.

Я не заперечував, перебрався, і ми собі час від часу грали там із нею в різні ігри. Насправді це була для мене досить цікава й екзотична пригода – отак от трахнути дружину японця-мільйонера, та ще в Буенос-Айресі. Тепер воно здається зовсім інакше. Ато була суперекзотика. Переступання меж і границь дозволеного і пошук ствердження в упослідженій ґратами з різних заборон совєтській ментальності, хоч би в такий спосіб.

Дамочка (її звали Стефанія) була раннього середнього віку і трохи дивна. Мільйонер був значно старший і, здається, справами інтимними не дуже цікавився. У Стефанії була дуже гарна донька. Якось я зустрівся і з донькою. Так-так! Дуже гарна! Але донька була насправді юна і охоронена. Не для мене.

А мама хотіла розваг. Я, власне, не заперечував, і ми собі розважалися доволі регулярно. Все було чики-чики, і так минуло два тижні. Я їхав додому.

Ми домовились про наступний рік.

Через Стефанію я дістав фальшиве запрошення від університету в Буенос-Айресі. І знову поїхав до Аргентини. Потім таки читав лекції і в Буенос-Айресі, і ще в кількох університетах.

У літаку я познайомився із священиком, якого рік тому бачив у радянському посольстві в Буенос-Айресі. І ми з ним подружились, він, як і я, був родом із Кременеця, хоч весь час казав – мать – русская церква, що мене дуже бісило. Але у всьому решта був чудовий, милий чоловік.

Стефанія моя мене не зустріла, її взагалі десь не було в місті, і я жив у цього священика цілих два тижні, аж коли вона об'явилась і запропонувала мені квартиру.

Священик запрошував мене лишитись у нього – я так і не зумів пояснити йому, навіщо мені ця жінка. Але я таки переїхав у її квартиру в самому центрі Буенос-Айреса.

Згодом Стефанія виявилась добряче поведена на інтимних справах, бо незабаром почала нагадувати мені вдову мадам Грицацуєву з «Дванадцяти стільців». Стефанія потім ще довго переслідувала мене, розшукуючи навіть по різних країнах, і хоч як я намагався її спекатися, це було доволі непросто, бо ж гроші в неї були і вона діставала мене і в Угорщині, і в Польщі, і в Москві, і в Києві, куди згодом також приїхала, відвідуючи ніколи не бачених раніше родичів із Волині.

– Ну, як справи? – питав я по телефону з якоїсь недосяжної для неї точки.

– Сам уєхал і сам спрашіваєт.

Відповідь її мала би бути саме такою.

Я почував тоді себе так само, як Остап Бендер за склом зачинених дверей, коли мадам Грицацуєва не могла його дістати.

Але розділяло нас із моєю пасією не скло добре замкнених дверей, а телефон і далека відстань. Я вже й телефон один час було боявся брати – бо в слухавці міг пролунати її низький, сексуально стурбований голос: а ти думав, я тебе тут не знайду!!!

Людина вона була загалом добра, і напевне за юних років, коли в неї закохався той японець, була дуже гарна. Вона й зараз виглядала нічого собі, але коли появлялась поряд з вісімнадцятилітньою донькою, то все ставало на свої місця. Ліпше б їм поруч переді мною не показуватись. Але то були дрібниці, ми ніби якось більш-менш, сказати б, зжилися. А оскільки мобільних телефлонів тоді не було, то контролю за мною вона не мала і я собі швендяв ночами, де хотів.

Стефанія приходила час від часу в гості, але раз на тиждень забирала в мене білизну й сорочки на прання. Все було кльово. Майже.

Бо я мав багато вільного часу – в університеті попервах у мене було лиш дві години на тиждень. І мене тягнуло на пригоди і пізнання цього світу самому. Треба сказати, що в Аргентині, на відміну від тропічних країн Латинської Америи, хоч би тієї ж Бразилії, тональність життя суто європейська, негрів і мулатів майже немає, є китайці і японці і суміш італійців, іспанців, німців, українців (дуже багато) і таке інше.

Тому за всієї цієї майже європейської цивілізації я почував себе доволі самотньо. Людські контакти, які виникали, були тимчасові – саме для них, бо я був приїжджий, і мене сприймали отак от тимчасово. Геть, як у Франції.

З часом у мене певні зв'язки появились. Але навіть зі своєю коханкою, я не почував більшої близькості, аніж просто фізичний контакт, який теж був простий і не геніальний.

Вона казала, що її японець давно забув про секс, що вона вже звикла до думки, що нічого в неї не буде ніколи, але тут от появився я, і в неї спрацювала до мене симпатія, бо я українець, а вона за походженням теж українка, і ніхто її не розуміє, а цю кляту Японію вона ненавидить, пожила там два роки – всратися, не жити, курва, вони страшні, все по алфавіту – живуть, як солдати у війську, все за традиціями,