Читати книгу - "З ким би побігати"

— Дівчина купила наркотики. Очевидно, цілу партію. Але ти від мене нічого не чув, добре?

Вона розвернулася і швидко пішла.

Асаф минув будку охоронця і попрямував униз, у напрямі вулиці Яффо. Він повільно йшов, і так само повільно ворочалися його думки. Все немов завмерло. Вся ця біганина з ранку, розповідь Теодори, всі його передчуття і надії. Всі його безглузді ілюзії. Асафа немов ударили під дихало. Іноді таке траплялося з ним, коли він друкував фотографії. Наприклад, радів удалому портрету — людина сидить собі на лавці, замислившись, — а під час друкування раптом виявлялося, що з голови людини росте величезний стовп, який Асаф проморгав. Ось і зараз те ж саме.

Дінка обережно потерлася об його ногу. Ніби соромилася свого спільництва з Тамар.

— Дінко, — тихо прошепотів Асаф. — Як це може бути... навіщо їй...

Слова застрягали в горлі. Він спересердя копнув носаком порожню бляшанку з-під пива. У його класі багато хто курив, а дехто навіть бавився травкою. Та й чутки усілякі ходили. Дехто з пацанів тусувався в лісі Бен-Шемен і на пляжі Ніцанім, і говорили вони між собою якоюсь особливою мовою. Іноді Асафу навіть здавалося, що він один такий, а решта давно через це пройшли. Може, і Рої, адже він давно вже курить. Асаф завжди відмахувався від подібних чуток, він не хотів знати нічого такого, його лякало, що це коїться з приятелями, яких він знає з дитинства. А зараз і з Тамар, яку він зовсім не знає, яку вже трохи знає...

— Ні, ти поясни, — гаряче шепотів він, прискорюючи крок, — як це може бути, щоб така дівчина бавилась наркотою, та ще й скуповувала цілими партіями, га? А що ти взагалі про неї знаєш, — бурмотів Асаф, — ти ж тільки сьогодні вперше почув про неї, то якого біса забрав собі в голову, ніби вона схожа на тебе, і з ходу вигадав цілу історію про себе і про неї — що, не так?

Дінка бігла поруч, похнюпивши голову, опустивши хвіст. Вони з Асафом виглядали як два плакальники. Поводок, що з’єднував їх, скорботно волочився тротуаром. Асаф розтиснув руку, дозволивши повідку впасти додолу, і Дінка одразу зупинилася, приголомшена і налякана його вчинком і прихованим у ньому натяком. Асаф зітхнув і підібрав поводок.

Вони прямували у бік ринку, до ресторану «Сіма». Зібравши рештки сил, Асаф спробував повернути колишній образ — образ дівчинки на бочці, що розповідає про велетня. Але що більше він силкувався, то ясніше розумів, що образ вислизає, що йому байдуже до цього дівчиська. І все-таки щось у ньому опиралося, заважало остаточно відмовитися від неї. Можливо, виною тому був погляд Дінки, коли він кинув поводок. Або ж дивне відчуття, що коли він повернеться в мерію і скаже Даноху, щоб забирав собаку, а йому й так уже дісталося, навіть у тюрязі побував через його завдання, і з нього досить, — так от, коли він так учинить, то не тільки втратить усі шанси хоч одним оком глянути на цю Тамар, але й... можна сказати, зрадить її.

І другого дня, проведеного на вулиці, нічого не сталося. Тричі Тамар співала на Бен-Єгуді, один раз біля входу в будівлю «Клаль»[25] і двічі на Сіонській площі, яка вдень була зовсім іншою, майже затишною. Тамар уже вирізняла обличчя з натовпу: крамарі, торговець свіжими соками, який пригостив її великою склянкою манго-персикового і сказав, що від її співу в його фруктах робиться більше соку. Дівчата-патрульні привітно усміхалися їй, а старий росіянин з акордеоном розповів про себе, про консерваторію, в якій вчився, і попросив не співати, поки він грає, а то він нічого не заробить.

Після дюжини виступів Тамар уже знала не тільки як, а й що саме треба співати. Пісенька «Мені шістнадцять, скоро буде і сімнадцять» із «Звуків музики» завжди здавалася їй надто солоденькою, але у публіки вона мала успіх і незмінно викликала бурхливі оплески і приплив грошей. Те ж саме відбувалося і з старою доброю «Я відлітаю в реактивнім літаку». Тамар співала їх знов і знов, чергуючи — для власного задоволення — «Маленьким принцом з другої роти» або чим-небудь меланхолійним і милим з репертуару Шалома Ханоха. І навпаки, коли вона одного разу зважилася заспівати перед колишнім будинком Кнесету арію Барбаріни з «Весілля Фіґаро», свій коронний номер, публіка розійшлася не дослухавши, люди голосно сміялись, а якась пацанва прилаштувалась у неї за спиною і кривлялася, передражнюючи її. Тамар усе-таки дотягла до кінця, спостерігаючи, як люди, немов виноградини від грона, відриваються від натовпу слухачів і зникають, ніби вона для них недостатньо гарна. Після цього у неї спалахнула коротка, але люта суперечка з самою собою (а насправді з Іданом): чи треба за будь-яку ціну залишатися вірною собі, чи краще підстроюватися під смаки публіки («здатися бидлу», уточнив Ідан). І Тамар вирішила, що заради головної мети не соромно й поступитися принципами, виявити гнучкість (Ідан потарабанив по столу довгими блідими пальцями, задумливо подивився кудись угору і нічого не сказав) і навіть мати від цього насолоду.

Ніч вона знову провела в підвалі батьківської контори, ледь-ледь утримавшись від того, щоб не попростувати у бік сарайчика Леї, який уявлявся їй Храмом Чудових Страв, Кришталевих Водоспадів і Шовкової Білизни. Але Тамар розуміла, що завжди є ймовірність, хай і невелика, що хижак уже вистежив її і тепер іде слідом — він сам або один з його підручних. Хто знає, може, її вже запримітили і доповіли босові, а той велів перевірити, хто вона така, з ким тусується і чи, бува, не з лягавих.

Тому й другу ніч Тамар провела в знайомому смердючому підвалі з тарганами. Сон тікав од неї. Вона лежала й подумки розглядала карту Італії, перелітаючи з міста до міста, потім