Читати книгу - "Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва"

Я не беруся давати відповідь, ні, нехай ніч нареченої вирішує за мене.

* * *

«Віра, рівно ж як і любов, — говорив він, притискаючи рукою навушник, — це могутня сила, що викликає до життя душогубів і блазнів. Із часом трагедія обертається анекдотом. Пафос вироджується в кітч… У лютому п’ятдесят восьмого побачив світ альбом Сатчелмауса або ж „Торборота“, що звався „Лyi та добра книжка“… Варто, мабуть, нагадати, що „Торборотом“ кликали Армстронга за його розвинений амбюшор… Так от, альбом містив пісні релігійного змісту, проте такої блюзнірської форми, що Армстроногові ще довго згадували цю наругу… Кит випльовує Йону, бо той, бачте, не прийшовся йому до смаку; „нічогенький собі дощик“, — коментують ангели зливу Всесвітнього потопу; до бога ж апелюють як до „Великого Босса“. Сатчмо кликав себе баптистом, ручкався з католицьким Папою, а на шиї носив зірку Давида — навряд чи це можна назвати неповагою до релігії. Радше її спрощеною видозміною…»

Армстронг подобався Янові у всіх своїх виявах, особливо ж нині, коли його кумедні госпели складали противагу похмурій науці Сегала та його химерного вчителя. Ведучому праглося цього протиставлення, аби не зрушити глуздом у тому ж керунку, проте навіть Сатчмо не міг подужати його тривоги. Нічим добрим пригода на Веженській завершитись не могла.

Ян навмисне затримався на роботі, щоб граничною втомою запобігти нападові безсоння; додому він причвалав о сьомій ранку, уже майже на очі не бачачи, проте не минуло і двох годин, як сон його — глибокий і темний — урвала якась невідома зла сила. Хвилину чи дві він силкувався і ніяк не міг збагнути, що ж це діється. Нарешті його непритомна свідомість отямилась, аби сповістити: дзвінок у двері, не інакше.

Кілька секунд для того щоб надумати відчиняти, ще менше — для того, щоб надбати пристойного вигляду (однаково недостатньо), і ось заспаний ведучий смикає засувку, чекаючи на що завгодно, понад усе — на зворотну появу Міли… Але тільки не на цього гостя. За дверима — Янів свояк, Франц Канюк, відомий лікар і знаний маруда. Ян труснув головою, сподіваючись, що сонне видиво самочинно розвіється. Гість не зник, але — навпаки — рішуче ступив через поріг.

— Розбудив? Вибач, — суворо промовив він, — маю до тебе невідкладну справу.

Ян розпачливо позіхнув.

— Чи не можна з цим почекати до вечора бодай?

— Питання життя і смерті, — нудно сповістив лікар.

Ведучий мерзлякувато переступив босими ногами, зачинаючи двері (не до капців було, спросоння) і рушив за гостем, який впевнено попрямував до канапи, де і всівся, блимаючи суворо й незатишно.

— Щось сталося? — прозрів якусь прикрість Ян.

— Сталося, — похмуро проголосив Франц Канюк.

Таким — лихим і нещасним — Ян бачив свояка вперше. Його завше бездоганно припнута краватка скособочилась, волосся стриміло, мов бита зливою стерня, навіть лице, гладке й набрезкле, нині мало майже людський вираз.

— Марічка? — Янові перехопило подих — невже якась біда з його сестрою?

— Так… тобто, гадаю, з нею все г-гаразд, — Франц опустив погляд на свої великі м’які долоні, які ледь-помітно тремтіли. — Ми щойно сьогодні з’ясували, що вона вагітна.

Ян швидко видихнув.

— Ну та це ж… чудово?! Вона ж, наче, давно хотіла… Хіба ні?

Франц Канюк — майбутній татко? — не піднімав очей. Щось тут було не так. Він мовчав — дедалі довше, ніж годилося б. Нарешті він тяжко зітхнув і, відвернувшись до тьмяної плями вікна, промимрив:

— Мені потрібна твоя допомога. Тому я скажу тобі. Це… — він примружився, неуважно смикаючи ґудзика, — це не моя дитина.

Його обличчя лишалося незворушним, лише голос зрадив сірому, скакнувши вгору наче неврівноважений атлет. Ян потер очі, котрі попри все злипалися, мовби медом намазані.

— Франце, — позіхнув він, — чому ти такий впевнений? Ви ж подружжя, а не абищо.

Канюк зиркнув на нього із соромом та зневагою водночас.

— По всьому так виходить, свояк. Я ж лікар. Я знаю.

Ян ніяково запустив пальці у скуйовдженого чуба. Він не знав, що і сказати. Не те щоб він не здогадувався, що Марічка нехтує власним чоловіком, маючи якісь пригоди деінде… Та йому якось не випадало соромити її цими походеньками. Не маленька вже, либонь, сама краще знає…

— А що вона каже? — тихо мовив Ян. — Ти ж питався в Марічки, ні?

Франц не сказав нічого, а тільки стенув плечима. Красномовно і безпорадно. Мовляв, який у тому сенс.

А він же любить її, здивовано відзначив Ян. Терпить брехню, зносить зневагу… Нараз йому стало до біса шкода цього великого вайлуватого хлопчиська, котрий вперше, здається, збагнув, що світ не належить йому, як наївно гадалося доти.

— То чого ж це ти, Франце, хочеш від мене?

Той прочистив горло.

— Я… гм… Я хочу знати хто він… Мені вона не скаже.

Промовивши це, він підвівся, мовби скінчивши неприємну працю.

— Але навіщо? — підкинувся Ян. — Навіщо тобі знати? Ти вимагатимеш розлучення?

Той хитнув головою, наче норовливе теля.

— Ні. Якщо зможу цьому запобігти.

— То що ж… роститимеш чужу дитину? Знаючи, хто її батько?

Франц Канюк глянув зверхньо.

— Коли ти не базікатимеш, ніхто й не знатиме, — вагомо промовив він. — Я подбаю про те, щоби батько дитини не висував претензій. Так що, поговориш з нею?

— Неодмінно, — відказав Ян.

Лікар кивнув і поквапився геть, застібуючи пальто навскоси та гублячи рукавички. Лишається сподіватися, подумав Ян, що він не встиг іще призначити на сьогодні якоїсь важливої операції — за таких обставин навряд чи вона набавить пацієнтові здоров’я.

Заледве дочвалавши до ліжка, Ян знесилено впав долілиць. Голова гула, мовби хто користався нею замість гучномовця. От уже ця Марічка… ще в школі він збивав собі кулаки об нерозмінний натовп її кавалерів. Вона все перебирала, наче примхлива газдиня на ринку, та й одружившись, не припинила тої забави… За яким таким лихом вона шукала? Яке таке лихо нарешті надибала?

Ян незчувся, як знову поринув у неприємний, морочливий сон, в якому він переслідував містом якусь незнайомку, та все ніяк не зважувався до неї заговорити. Він мусив сказати їй щось життєво важливе, але не міг згадати, що саме…

— Альо, холєра, ти мене чуєш?

Ні, однозначно не це.

Він насилу розплющив око. На день уже давно як благословилося, і в цьому зимному